Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство


Випуск 11. – К., 2007. – С. 13–17.

Т. Воропаєва, канд. філос. наук

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК БАЗОВА ОСНОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Проаналізовано засади становлення національної ідентичності громадян Україні. Представлено основні результати й аналіз даних дослідження процесів трансформації національної ідентичності в Україні. Розглянуто системи соціальної ідентичності та змістовне наповнення мовних пріоритетів громадян України.

The development of national identity of the ukrainians is analyzed. Transformation of the national identity in Ukraine is analyzed. The systems of the social identity and language priorities and the specific character of the essentials of representations of the social societies types are consideret.

У сучасних умовах активізації глобалізаційних процесів проблема збереження національної ідентичності українства набуває особливої актуальності. Адже від якісного вирішення цього питання залежить загальний поступ української нації та розвиток української держави. 3 серпня 2006 р. в Універсалі національної єдності було запропоновано об'єднати зусилля громадськості для реалізації багатьох пріоритетів національного поступу, зокрема, всебічного розвитку та функціонування української мови як основи самоідентифікації народу й держави, розвитку культури та відродження духовності Українського народу, забезпечення цілісності мовно-культурного простору тощо. Це підтвердило невідкладність вирішення зазначених питань.

Полідисциплінарне вивчення національних мов різних народів світу розпочалось у другій половині ХІХ ст. (див. праці В. Гумбольдта, В. Майер-Любке, Ф. Миклошича, О. Потебні, Г. Хірта, А. Шлейхера, Х. Штейнталя). Було з'ясовано, що мова, як система знаків, яка слугує засобом людського спілкування, усвідомлення та вираження психічної реальності, виникла стихійно у людському суспільстві, що мова розвинулася із звукового спілкування унаслідок тривалої еволюції. Слово стало проміжною ланкою між предметами і явищами довкілля та людиною, що прагнула пізнати світ. Володіння мовою є однією з найважливіших рис людської психіки, це ознака, що дає підстави для виділення людини зі світу тварин.

Мова є одночасно й умовою розвитку культури та суспільства, і продуктом людської культури та генезу суспільства. З огляду на це, мова має дві основні функції у людському суспільстві: 1) комунікативну та 2) функцію відображення дійсності та формування категорій мислення і свідомості. Мова також виконує й інші функції: репрезентативну, експресивну, апелятивну, номінативну, когнітивну, емотивну, магічну й ін. Отже, мова є основою мовлення, слугує для людської комунікації та спілкування, є засобом вираження і повідомлення думок, знаряддям формування категорій мислення і свідомості, мова також здатна виразити всю сукупність знань і уявлень людини про світ.

Відомо, що мова надзвичайно тісно переплітається з національною культурою та національною ідентичністю, адже історія будь-якої мови збігається з історією конкретного народу та його культури, а будь-яка мова (окрім штучної мови есперанто) ab definitio є національною ознакою. Національна ідентичність – це найбільш глибока, найбільш природна, найбільш зрозуміла, найбільш органічна, найбільш загальна і найбільш стабільна підстава людської соціальності. Українська національна ідентичність пов'язана з почуттями приналежності та співпричетності до України, до її національних інтересів та базових цінностей українського народу (які ніколи не суперечили європейським цінностям). Відомо, що для держав Європейської співдружності і нині (як образно висловився відомий англійський учений Е. Сміт) національна ідентичність залишається природною формою сучасної культурної та політичної спільноти, національна держава – найдоцільнішим і найраціональнішим різновидом політичного об'єднання, а патріотизм – головним засобом досягнення колективної солідарності й процвітання [7].

Етнолінгвісти відносять до національно-специфічних ознак мови конкретні особливості її членування, вираження та внутрішньої організації значень. Оскільки дитина оволодіває мовою саме своїх батьків, свого соціального оточення, то етнонаціональний чинник проникає в ці процеси від перших днів після народження дитини. Відомий психолог Л. Виготський наголошував, що засвоєння рідної мови відбувається неусвідомлено і мимовільно, тобто йде знизу уверх, засвоєння ж другої, третьої, четвертої мов відбувається іншим шляхом – зверху вниз, тобто через усвідомленість і довільність [2, с. 34]. І це підкреслює значну інтегрованість рідної мови зі сферою підсвідомого та несвідомого, коли повноцінно діють такі психологічні механізми, як навіювання, наслідування, імітація, емоційне зараження тощо. У своїх наукових працях Л. Виготський довів, що культурні знаки (передусім знаки конкретної мови) слугують своєрідними "знаряддями", оперуючи якими суб'єкт формує свій внутрішній світ, основними одиницями якого стають значення (певні узагальнення та когнітивні елементи свідомості) і смисли (афективно-емоційні компоненти). Саме ці значення та смисли відіграють головну роль при утворенні міжфункціональних зв'язків між мисленням і мовленням, між мовленням і самосвідомістю особистості тощо. Саме з таких значень та смислів і розростається "тканина" людської психіки на відміну від психіки тварин [6, с. 71].

Учені багатьох країн досліджували проблему взаємозв'язку мови та різних сфер людської життєдіяльності. Тезу В. Гумбольдта про нерозривність мови і людського способу буття у світі, про взаємодію мови й світогляду розвинув видатний український вчений О. Потебня, який рішуче виступав проти мовної асиміляції, за збереження і розвиток усіх національних мов як найглибших "стихій" народного буття [5, с. 229]. О. Потебня рішуче засуджував колонізаторську політику російського царизму стосовно українців та української мови. М. Гайдеггер визначив мову як "дім людського буття" [9, с. 254–259], сучасні українські філософи визначають українську мову як дім буття духу українського народу [10, с. 15–21].

Відомо, що мова відображає етнонаціональну специфіку як окремої особистості, так і культури народів світу, але мову кожного народу потрібно розглядати в контексті конкретного історичного періоду – донаціонального чи національного. Проблема донаціонального і національного періоду розвитку мови постала в епоху переростання етнічних спільнот у національні. "Національна мова" є категорією історичною. Відмінності національної мови від мови етнічної спільноти пов'язані з епохою утворення націй, з концентрацією економічного й політичного життя конкретного народу в національний період його історії, з розвитком процесів зміцнення мовної єдності, нівелювання місцевих діалектних особливостей, із процесами становлення єдиних норм для всіх носіїв мови. У національний період розвитку мови утворюється єдина письмова й усна мова (базою для неї є літературна мова) на загальнонародній основі. У донаціональний період суспільного розвитку діалекти є основною формою існування мови. У період утворення нації діалекти опиняються у одній ситуації з літературною мовою, але протистоять їй як нижчі форми мовлення вищій формі. Просторіччя в цих умовах є засобом регіонально необмеженого усного спілкування. На відміну від усної форми літературної мови просторіччя використовується тільки при неофіційних контактах та у неофіційному спілкуванні. Якщо в донаціональний період могли існувати різні типи письмової літературної мови, що базувалися на різних основах і обслуговували конкретні сфери письмового спілкування, а в деяких країнах як письмової використовувалася взагалі чужа мова (у Середньовічній Європі – латинська, а в мусульманських країнах – арабська), то в епоху утворення націй відбувається, як правило, становлення єдиної літературної мови на загальнонародній основі; мови, яка буде обслуговувати усі сфери письмового, а потім і усного спілкування. Так, у донаціональну епоху українська наука розвивалась на базі так званих "мертвих" мов (латинської та старослов'янської) у Києво-Могилянській академії. В епоху націєтворення припиняється розвиток нових діалектних особливостей у мові, а розвиток нової літературної мови супроводжується посиленням функцій письмової мови, виникнення різних форм усної мови, зміцненням позиції художньої літератури серед інших форм писемності. Під впливом регламентації та нормування усна літературна мова поступово перетворюється на таку форму національної мови, яка потенційно готова стати єдиним засобом усного спілкування людей. Потрібно зауважити, що нормованість є однією з найважливіших особливостей вищої форми національної мови, причому національні норми виробляються спочатку у граматиці, словнику й орфографії, а пізніше – у орфоепії. Таким чином, розвиток мови у національну епоху (а український народ вступив в добу націєтворення ще в ХVІІ–ХVІІІ ст.) перетворює літературну мову нації на опрацьований, унормований вищий тип національної мови, що має як письмову, так і усно-розмовну форму.

Отже, мова тісно пов'язана з мисленням і психологією людини, із суспільною і масовою свідомістю, з життєдіяльністю етнічних спільнот і модерних націй, з історією народів і їхніми звичаями. В онтологічному та етнопсихологічному плані мова постає як один з найважливіших феноменів національної культури. І. Огієнко у своїй праці "Українська культура" зазначав: "Мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб … І поки живе мова – житиме й народ, яко національність" [4, с. 239–240].

У наш час проблема української мови як єдиної державної мови та мови засобів масової інформації є настільки гострою, що постає на рівні питання національної безпеки держави. У зв'язку з тим, що після подій на Майдані 2004 р. близько 15 % громадян України задекларували чітке бажання краще вивчити українську мову (ці результати нашого дослідження були оприлюднені 8 грудня 2004 р. в ефірі радіо "Свобода" і опубліковані 10 грудня 2004 р. на сайті "Обозреватель"), але протягом січня–березня 2005 р. у Верховній Раді України було зареєстровано більше десяти законопроектів, які спрямовані не на сприяння громадянам України в опануванні державної мови, а на підвищення статусу мови іншої держави (тобто мови Російської Федерації) на теренах України, ми вирішили досконало вивчити це питання. Нашу дослідницьку групу цікавили соціально-психологічні характеристики тієї групи громадян України, яка (за твердженнями її представників) не розуміє українську мову і не може її вивчити, адже уведення офіційного статусу російської мови планується саме для таких громадян.

Основною метою даного дослідження було з'ясування причин, які унеможливлюють оволодіння українською мовою деякими громадянами України. Ця мета конкретизувалась на рівні таких завдань: 1) виявити соціально-психологічні характеристики тих громадян України, які не розуміють українську мову і не можуть її вивчити; 2) вивчити соціально-психологічні характеристики представників національних меншин в Україні, які досконало володіють державною мовою; 3) порівняти ці дві групи респондентів.

Дослідження, яке тривало з 20 січня 2005 р. до 20 серпня 2006 р. у всіх регіонах України, дозволило виявити 578 громадян України, які не володіють українською мовою, не розуміють її і не планують її вивчати (тут потрібно зауважити, що виявити таких громадян було дуже важко, оскільки після "Помаранчевої революції" процес "відчуження" українських громадян від своєї держави значно загальмувався, а люди, які не володіли українською мовою, почали її вивчати).

Нами було обстежено 500 респондентів з цієї сукупності (це – перша група), а також було обстежено 500 осіб, які не є етнічними українцями, але дуже добре володіють українською мовою (це – друга група). У проведеному дослідженні були використані відомі психологічні методики та спеціально розроблений опитувальник. Результати проведеного дослідження показали, що для представників першої групи властиві такі характеристики й ознаки:

• ні батько, ні мати респондентів не є етнічними українцями – 91 %;

• вік респондентів перевищує 60 років – 86 %;

• респонденти не погоджуються з існуванням незалежної Української держави – 83 %;

• респонденти не мають вищої освіти – 82 %;

• респонденти прагнуть відновлення СРСР – 80 %;

• у світогляді респондентів домінують радянські стереотипи ("быть как все", "не высовываться", "не быть националистом", переконаність про наднаціональний статус російської мови, вірність ідеалам КПРС і радянського інтернаціоналізму, москвоцентризм та ін.) – 78 %;

• респонденти мають антиамериканські настрої – 77 %;

• респонденти відчувають відчуженість від України та її національних інтересів – 76 %;

• респонденти дивляться переважно російські телеканали – 75 %;

• респонденти мають високий рівень макіавеллізму – 73 %;

• респонденти мають низький рівень інтелекту – 72 %;

• респондентам властива ригідність мислення – 70 %;

• респонденти мають низький рівень толерантності – 68 %;

• респонденти є доволі агресивними – 65 %;

• респонденти мають нерозвинуте критичне мислення – 66 %;

• респонденти мають низький рівень самоактуалізації – 63 %;

• респонденти мають низький рівень домагань – 60 %;

• респонденти мають неадекватну самооцінку – 58 %;

• респонденти мають низький рівень емпатії – 55 %;

• респондентам властиві українофобські настанови – 56 %;

• у респондентів є психологічні бар'єри до оволодіння українською мовою (неготовність подолати фіксовані форми поведінки, які не відповідають новим умовам, невпевненість у своїх силах, функціонування захисних механізмів, приписування власних почуттів і мотивів іншим людям, низький рівень суб'єктності та самодостатності тощо) – 54 %;

• для респондентів характерна "втеча від реальності" – 52 %;

• у респондентів спостерігається регресія поведінки (перехід на попередній рівень розвитку), що унеможливлює адекватну поведінку в нових умовах – 51 %;

• батько є етнічним українцем – 7 %;

• мати є етнічною українкою – 2 % (недаремно у всьому світі рідну мову називають "материнською мовою").

У представників другої групи ці характеристики не виражені так яскраво і мають мінімальні цифрові показники. Представникам другої групи не властиві ні радянські стереотипи, ні ригідність мислення, ні макіавеллізм, ні агресивність. Українофобські стереотипи й настанови також не властиві представникам другої групи (ця ознака притаманна лише 0,27 % населення України).

Наші попередні багаторічні дослідження [1, с. 128–133] свідчать про те, що вивчити українську мову може будь-яка психічно здорова людина у віці від 3 років

і старше (найбільш лінгвістично обдарованим людям потрібно для цього від шести місяців до одного року,

а найменш лінгвістично обдарованим – до двох років), що найкраще і найшвидше оволодівають українською мовою етнічні білоруси, росіяни, поляки, чехи і словаки. Сплески свідомих устремлінь до вивчення української мови спостерігались у 1990–1991, 1996–1997, 1999–2000 та у 2004 роках (останній сплеск був найпотужнішим).

Протягом травня – червня 2006 року було проведено етнопсихолінґвістичний експеримент "100 найуживаніших фраз", у якому добровільно взяли участь 80 представників першої групи (етнічні росіяни, естонці, чехи, азербайджанці, вірмени, румуни, молдавани, чеченці). З ними було проведено 15 експрес-уроків української мови. Протягом цього експрес-курсу вони навчилися читати українською мовою, почали її розуміти та вивчили 15 найуживаніших українських фраз.

Таким чином, проведене дослідження показало, що в сучасній Україні відсутнє об'єктивне підґрунтя для запровадження офіційного статусу російської мови, оскільки переважна більшість громадян України спроможна оволодіти українською мовою, а ті громадяни, які не володіють українською мовою і не планують це робити, складають дуже малий відсоток, до того ж вони мають повне право користуватися російською мовою та мовами інших національних меншин на теренах України. Українське суспільство добре розуміє, що деякі політики впродовж останніх 15 років звикли до маніпуляцій мовним питанням, особливо напередодні виборів. Суспільні очікування запровадження офіційного статусу російської мови (яка, на жаль, за останні 350 років стала в Україні символом гноблення) є доволі невисокими. Влада та деякі українські ЗМІ протягом багатьох років намагались продемонструвати, що в Україні без української мови можна обійтися, що можна обиратись на найвищі посади в державі (Президент, Прем'єр-міністр), не володіючи державною мовою. Проведене дослідження показало, що найменша динаміка у позитивному ставленні до української мови спостерігається у Південному та Східному регіонах. Це пояснюється не тільки значною кількістю етнічних росіян і представників інших етнічних груп, але й власне антиукраїнською політикою у мовній сфері з боку місцевої влади в цих регіонах. Регіональна влада на Сході та Півдні України спеціально формувала у населення психологічну упередженість проти української мови й української нації.

Доволі дивним є той факт, що ті українські партії, які активно обстоюють державний статус російської мови в Україні, не звертають жодної уваги на специфіку мовної політики у Російській Федерації, хоча всіляко закликають до дружби та партнерства з цією країною. Але сьогодні не можна ігнорувати ці аспекти, адже і Російська Федерація, і Україна мають майже однаковий відсоток титульної нації (близько 80 %). Проте мовна політика Російської Федерації базується на таких положеннях: "нехай кожен має можливість користуватися своєю рідною мовою в деяких сферах, … але при спільній діяльності, особливо в суспільному житті давайте використовувати одну спільну мову"; російська мова – це "мова держави і загальнонаціональної культури"; "національною школою в Росії може бути лише російська школа" [8, с. 18–19, 21]. Якщо такі принципи декларує федеративна держава, то чому для унітарної держави вони є неприйнятними?

Цікаво, що протягом 15 років української незалежності позитивне ставлення до української мови формувалось у громадян швидше спонтанно, хаотично та ситуативно, держава цією сферою практично не займалась, оскільки серйозної підтримки української мови (на кшталт підтримки російської мови в СРСР) не було ні у сфері освіти, ні у сфері культури, ні у сфері науки. Дуже страждає від цього україномовна книговидавнича справа, яка знесилюється непомірними податками. Проведене дослідження показало, що найбільш негативний вплив на вільне використання української мови в усіх сферах суспільного життя спричинюють радянські стереотипи, які панують у масовій свідомості (наприклад, уявлення про нібито "наднаціональність" російської мови, переконання в тому, що російською мовою розмовляти престижно і що вона є неодмінною передумовою успішної кар'єри, небажання бути "білою вороною", тобто "не таким як усі", а також побоювання прославитися як "буржуазний націоналіст") і вихована віками висока готовність українців до переходу на російську мову, якщо до них звертаються саме цією мовою.

Сучасні психолінгвістичні дослідження вчених багатьох країн СНД свідчать про те, що найбільш зросійщеними є колишні радянські громадяни, які народились з 1963 р. по 1975 р., тобто ті, які навчались у радянській школі в часи найпотужнішої русифікації, і світогляд яких переважно був сформований у таких специфічних умовах (сьогодні найбільш зросійщеною є Білорусь, що підтверджується багатьма дослідженнями психолінгвістів і мовознавців, зокрема, професора Білоруського державного університету Н. Старжинської, у працях якої "другою рідною мовою" для сучасних білорусів називається вже не російська мова, як це було за часів СРСР, а … білоруська!).

Незважаючи на відсутність належної підтримки української мови з боку української держави, серед громадськості поступово утверджується думка, що українська мова є одним з атрибутів державності, що престиж цієї мови має бути вищим. Тут потрібно зауважити, що офіційного статусу російської мови прагнуть лише 22 % етнічних росіян, а 59 % респондентів усіх національностей вважають, що підвищення статусу російської мови може призвести до загострення міжнаціональних стосунків в Україні.

Верховна Рада України має працювати над тим, щоб розширити середовище функціонування української мови, щоб забезпечити сприятливі умови для інтеграції представників усіх національних меншин в українське суспільство, а не підривати державний статус України й української мови. Народні депутати України мусять знати, що вже відбулась еволюція національної ідентичності переважної кількості українських громадян, які дійшли до усвідомлення свого українства (етнічного або політичного), і не враховувати це, – значить працювати проти України. Саме тому зусилля народних обранців варто було б спрямувати на законодавче забезпечення процесів зростання престижу, соціального статусу й інформаційного потенціалу української мови. Це б стало важливим кроком до політичної та духовної консолідації українського суспільства, адже історія людства свідчить про стратегічний характер взаємозв'язку між стабільністю держави та духовною близькістю її громадян.

Мова – це консолідуючий націю чинник, тому мовне питання є одним із стратегічних питань державної політики України. Державна політика стосовно української мови має базуватися на таких пріоритетах: українська мова є мовою освіти, науки і технологій, суспільного життя, ЗМІ, бізнесу та реклами. ЗМІ повинні йти в цих процесах попереду суспільства, а не плентатися позаду нього.

Потрібно розмежувати процес спілкування в родинних, особистих, інтимних ситуаціях (у зв'язку з принципами національно-персональної автономії таке спілкування може здійснюватись будь-якою мовою) і комунікативний процес в офіційних ситуаціях. В Україні (як і в інших європейських країнах) кожен громадянин має право розмовляти у приватному житті будь-якою мовою, має право належати до будь-яких релігійних і культурних спільнот, але одночасно він є представником конкретної політичної нації, що внутрішньо зобов'язує його, як патріота своєї держави, вільно володіти та користуватись (як мінімум – у офіційних ситуаціях) державною мовою, визнавати і виконувати закони цієї держави, не порушувати загальнонаціональні інтереси, бути закоріненим у дану культурно-політичну спільноту та не зневажати символи, атрибути, звичаї й традиції "титульної нації" (рівень особистої культури представників національних меншин залежить у цілому від знання мови титульної нації країни проживання, а відтак для неукраїнців, що проживають в Україні, знання української мови є показником їхньої високої культури).

Юридично безграмотним є розгляд питання сучасного стану української мови лише в контексті прав людини (як стверджують представники деяких українських політичних партій, "права человека не должны уступать интересам государства"), оскільки кілька десятиліть поспіль продовжувалась інтенсивна деукраїнізація України, коли під час насильницької русифікації були тотально порушені права мільйонів українців.

Потрібно припинити експансію мови іншої держави на теренах України. Українські ЗМІ мусять припинити радянську політику лінгвоетнічної міксації – влиття українців в російську культуру, адже штучно підтримувана радянська двомовність суттєво гальмує процеси національної консолідації України (успіхи русифікації різко перевищують успіхи українізації; чотири п'ятих ефірного часу звучить російська мова; продовжується послідовне витіснення української мови з ужитку (це мало б якесь пояснення в колоніальному суспільстві, але є неприродним у незалежній державі); багато високопосадових осіб принципово не вживають українську мову навіть в офіційних ситуаціях; перехід журналістів, політологів і високопосадовців (з радісною готовністю) на російську мову підкреслює колоніальний статус України.

Потрібно припинити існуючу в Україні практику призначень на високі державні посади людей, які не володіють державною мовою. Той факт, що ці особи починають вивчати українську мову, уже обіймаючи високу посаду, свідчить про те, що вони ніколи не відчували своєї співпричетності до України, що вони не поважають нашу державу і зневажають український народ, адже за роки незалежності можна було отримати і середню, і вищу освіту державною мовою.

Без запровадження української мови в бізнес-середовище Україна не стане повноцінним економічним суб'єктом, а буде залишатись об'єктом чужих економічних і політичних впливів. Пріоритетами державної політики в Україні мають стати: 1) забезпечення підтримки кожного індивіда у його бажанні опанувати мовою титульної нації; 2) поширення україномовного продукту в усіх галузях комунікацій, виробничо-економічного процесу, а також у побутово-щоденному вжитку на рівні міжособистісного спілкування; 3) забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян України.

Керівництво української держави має контролювати якість виконання мовного законодавства в Україні та розробити необхідні механізми реалізації цих законів, а також міру відповідальності для тих, хто їх порушує; потрібно створити мережу суспільної підтримки мовностверджуючих заходів і враховувати закономірності формування національної ідентичності громадян України.

Розроблений теоретико-методологічний підхід дає змогу проаналізувати в наступних розвідках позитивні трансформації мовної ідентичності громадян України.

1. Бойко С., Воропаєва Т. Мовна ідентичність та національна самосвідомість громадян України // Календар-щорічник. Українознавство – 2003. – С. 128–133. 2. Выготский Л.С. Мышление и речь. – М., 1982. – С. 34. 3. Мокшанцев Р.И. Психология рекламы. – М., 2000. 4. Огієнко І. Українська культура. – К., 1918. – С. 239–240. 5. Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М., 1976. – С. 229. 6. Психология. Словарь. – М., 1990. – С. 71. 7. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К., 1994. 8. Тишков В.А. О культурном многообразии // Этнографическое обозрение. – 2005. – № 1. – С. 3–22. 9. Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993. – С. 254–259. 10. Шинкарук В.І. Поняття культури. Філософські аспекти / Феномен української культури: методологічні засади осмислення. – К., 1996. – С. 15–21.

Надійшла до редколегії 15.06.06