Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство


Випуск 11. – К., 2007. – С. 51–53.

В. Скляр, канд. іст. наук

МОВНА АСИМІЛЯЦІЯ (ЗРОСІЙЩЕННЯ) УКРАЇНЦІВ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

На основі аналізу статистичних матеріалів переписів населення досліджуються процеси асиміляції в мовному середовищі українців у сучасній Україні.

The assimilation processes of Ukrainians in language environment in modern Ukraine are investigated on the basis of statistical data analysis regarding population census.

Здобуття Україною незалежності в 1991 р. відкрило новий етап в історичному розвитку українства й української мови. За радянських часів, як і раніше за часів Російської імперії, унаслідок здійснення чужинецькою владою цілеспрямованої політики зросійщення, українці фактично опинилися в становищі етнічної меншини на власній землі і зазнавали мовної й етнічної асиміляції. Природно здавалося б, що за часів незалежності штучна за своєю сутністю мовна асиміляція (зросійщення) українців повинна була б відійти в небуття. Формально для цього склалися сприятливі умови: українці складають абсолютну більшість серед загальної чисельності населення, українська мова отримала статус державної та й сама незалежність України повинна була б стати на перепоні розгортання штучних етнічних процесів. На користь цього свідчить і досвід інших держав, зокрема країн Балтії.

На жаль, становище України в подоланні наслідків бездержавного минулого різко відрізняється. Українська мова в Україні і на 15-му році незалежності так і не стала державною. Не виконується 10 ст. Конституції України, закон про мови, прийнятий ще за радянських часів застарів і не встановлює відповідальності про порушення мовного законодавства. Виконання прийнятої ще в 1991 р. Державної програми розвитку української мови до 2000 р. було загальмоване ще в 1993–1994 рр. Так і не була прийнята підготовлена ще в 1993 р. постанова уряду "Про встановлення адміністративної відповідальності за порушення мовного законодавства" [9].

Не виконані були і Комплексні заходи щодо розвитку української мови 1997 р., з доповненнями 2000 р. Така ж доля спіткала і Державну програми розвитку та функціонування української мови на 2004–2010 рр. Фактично нічого не змінило і рішення Конституційного Суду України 14 грудня 1999 р. стосовно офіційного тлумачення 10 ст. Конституції України. Українська мова, точніше її державний статус, став заручником політичної боротьби і політичних маніпуляцій. Про це свідчать президентські та парламентські вибори, починаючи з 1994 р. і закінчуючи 2004 і 2006 рр., на яких активно розігрувалася "мовна карта". Зокрема, неодноразові спроби проголосити "офіційною", "другою державною", "регіональною", "міжнаціонального спілкування" російську мову замість української. Такі події свідчать про відсутність в Україні дієвої мовної політики, спрямованої на утвердження державного статусу української мови.

Етнічні та мовні процеси в сучасній Україні досліджуються етнологами, істориками, мовознавцями, політологами, психологами, філософами, культурологами. Проблеми зросійщення України в тому чи іншому аспекті знайшли відображення в науковому доробку В. Борисенко, М. Вівчарика, Т. Воропаєвої, І. Грабовської, С. Грабовського, О. Гриніва, І. Дзюби, І. Діяка, В. Євтуха, О. Забужко, Г. Залізняк, Ф. Заставного, В. Зінича, Р. Кіся, В. Котигоренка, І. Кресіної, В. Крисаченка, С. Кульчицького, І. Кураса, В. Лизанчука, В. Лісового, І. Лосєва, О. Майбороди, Л. Масенко, Л. Нагорної, В. Наулка, А. Орлова, С. Павлюка, Б. Парахонського, В. Піскун, А. Погрібного, О. Пономаріва, А. Пономарьова, Я. Радевича-Винницького, О. Рафальського, В. Романцова, Т. Рудницької, М. Рябчука, В. Сергійчука, О. Ткаченка, О. Чиркова, С. Чорного, Л. Шкляра й ін. На жаль, державні органи мало прислухалися до думок науковців, за винятком тих з них, концепції яких не суперечили ідеології пострадянської влади.

Як свідчать результати перепису населення 2001 р. мовна асиміляція (зросійщення) українців продовжується і за часів незалежності. Так, за 1989–2001 рр. чисельність в Україні зросійщених за мовою українців зросла з 4 578 390 осіб до 5 544 729 осіб, тобто на 966 339 осіб (21,11 %) (див. табл. 1). За цей же час частка російськомовних серед загальної чисельності українців збільшилася з 12,23 % до 14,77 %. До того ж частка зросійщених за мовою українців серед загальної чисельності російськомовного населення в Україні підвищилася з 27,09 % у 1989 р. до 38,85 % у 2001 р. [Розрахунки автора за даними: 7; 8]. Реальний же стан процесів зросійщення мовного середовища українців визначається не "середньоукраїнськими" показниками, а регіональними відмінностями. Діаметрально протилежні напрями цих змін чітко поділяли Україну на дві частини, що свідчить про різноспрямованість асиміляційних процесів в українському мовному середовищі.

У західних і центральних областях, унаслідок призупинення штучного за своєю сутністю мовного зросійщення, відбулося суттєве скорочення чисельності російськомовних (248 508 осіб, 27,06 %) та їхньої частки серед українців (з 3,96 % до 2,91 %) (див. табл. 1). Суттєво скоротився також і рівень мовного зросійщення українців у Києві.

І, навпаки, продовження процесів мовної асиміляції в східних і південних областях призвело до протилежних результатів – зростання як чисельності (1 214 847 осіб, 33,19 %), так і частки зросійщених за мовою серед українців (з 25,19 % до 33,46 %) (див. табл. 1). Російськомовні українці зосереджувалися насамперед на півдні та сході – 87,92 % їхньої загальної чисельності в Україні. Особливо загрозливого характеру мовне зросійщення українців набуло в Донбасі та Криму. У 2001 р. більшість серед українців у АР Крим, Севастополі та Донецькій області зросійщені за мовою. Природно ж мовної асиміляції зазнає етнічна меншина, а не корінна більшість. Тобто, українці, як і за радянських часів фактично залишилися в становищі етнічної меншини на власній землі, насамперед у містах східної та південної України.

Мовна асиміляція українців в Україні виникла не за часів незалежності, а стала прямим наслідком попередньої доби бездержавності, коли українська мова була витіснена російською. Конфлікт мовних інтересів є лише найяскравішим проявом більш глибинних суперечностей, що мають соціально-етнічне забарвлення. Сутність цих суперечностей полягає насамперед у тому, що росіяни разом зі зросійщеними за мовою українцями та представниками інших етносів залишаючись у меншості серед загальної чисельності населення, складають більшість на верхніх щаблях суспільної піраміди, у тому числі і серед осіб з вищою освітою, за винятком західних областей. Вища школа як зараз, як і за радянських часів, так і залишилася в Україні переважно російськомовною. Тому соціальний статус російської мови в Україні продовжує бути вищим, ніж української. І як наслідок цього, українці, як і в добу бездержавності "у випадку підйому по соціальній драбині підлягали асиміляції" [3].

Таблиця 1. Російськомовні українці: чисельність (1, 2), зміни чисельності (3, 4)*,
територіальне розміщення (5, 6)*, частка серед українців (7, 8)*, зміни частки (9)*

 

1

2

3

4

5

6

7

8

9

 

1989

2001

1989–2001

1989–2001

1989

2001

1989

2001

1989–2001

 

осіб

осіб

осіб

%

%

%

%

%

%

Україна

4578390

5544729

966 339

21,11

100,00

100,00

12,23

14,77

2,54

Захід і Центр

918 224

669 716

-248 508

-27,06

20,06

12,08

3,96

2,91

-1,05

Захід

79 945

36 587

-43 358

-54,23

1,75

0,66

0,92

0,42

-0,50

Волинська

6 263

3 100

-3 163

-50,50

0,14

0,06

0,63

0,30

-0,33

Закарпатська

9 333

5 297

-4 036

-43,24

0,21

0,10

0,96

0,52

-0,44

Івано-Франківська

7 787

2 301

-5 486

-70,45

0,17

0,04

0,58

0,17

-0,41

Львівська

26 984

10 596

-16 388

-60,73

0,59

0,19

1,09

0,43

-0,66

Рівненська

9 306

4 574

-4 732

-50,85

0,20

0,08

0,86

0,41

-0,45

Тернопіль.

2 812

1 438

-1 374

-48,86

0,06

0,02

0,25

0,13

-0,12

Чернігівська

17 460

9 281

-8 179

-46,84

0,38

0,17

2,62

1,35

-1,27

Центр

838 279

633 129

-205 150

-24,47

18,31

11,42

5,78

4,47

-1,31

Вінницька

31 947

19 688

-12 259

-38,37

0,70

0,36

1,82

1,18

-0,64

Житомирська

42 404

27 300

-15 104

-35,62

0,93

0,49

3,25

2,18

-1,07

Київ

395 491

299 026

-96 465

-24,39

8,64

5,39

21,22

14,17

-7,05

Київська

34 880

26 001

-8 879

-25,46

0,76

0,47

2,02

1,54

-0,48

Кіровоградська

37 375

33 678

-3 697

-9,89

0,82

0,61

3,57

3,32

-0,25

Полтавська

45 026

42 580

-2 446

-5,43

0,98

0,77

2,93

2,87

-0,06

Сумська

112 703

87 105

-25 598

-22,71

2,46

1,57

9,23

7,56

-1,67

Хмельницька

23 016

11 577

-11 439

-49,70

0,50

0,21

1,67

0,86

-0,81

Черкаська

29 303

21 192

-8 111

-27,68

0,64

0,38

2,12

1,63

-0,49

Чернігівська

86 134

64 982

-21 152

-24,56

1,88

1,17

6,67

5,62

-1,05

Південь і Схід

3660166

4875013

1214847

33,19

79,94

87,92

25,69

33,46

7,77

Південь

1666097

2006453

340 356

20,43

36,39

36,19

20,63

24,16

3,53

Дніпропетровська

421 770

490 515

68 745

16,30

9,21

8,85

15,23

17,36

2,13

Запорізька

300 145

421 616

121 471

40,47

6,56

7,61

22,95

30,91

7,96

Миколаїв.

163 748

181 442

17 694

10,81

3,58

3,27

13,32

17,54

4,22

Одеська

368 912

435 839

66 927

18,14

8,06

7,86

25,75

28,26

2,51

Херсонська

115 031

124 907

9 876

8,58

2,51

2,25

12,28

12,99

0,71

Кримська (АР Крим і Севастополь)

296 491

352 134

55 643

18,77

6,47

6,35

47,37

61,07

13,70

АР Крим

-

292 923

-

-

-

5,28

-

59,51

-

Севастополь

-

59 211

-

-

-

1,07

-

70,14

-

Схід

1994069

2868560

874 491

43,85

43,55

51,73

32,33

45,79

13,46

Донецька

1087509

1612243

524 734

48,25

23,75

29,07

40,38

58,75

18,37

Луганська

498 955

727 403

228 448

45,78

10,90

13,12

33,66

49,40

15,74

Харківська

407 605

528 914

121 309

29,76

8,90

9,54

20,45

25,82

5,37

* (Розрахунки автора. Джерела: Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. – М., 1991. – С. 78–86; Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – К., 2003. – С. 23, 180–210.)

Тобто, незважаючи на формальну переважаючу демографічну потужність української мови в сучасній Україні, її комунікативна потужність залишається досить слабкою. Бо україномовні зосереджені переважно в сільській місцевості, а також в містах західних і частково центральних областей. І навпаки, демографічна потужність російської мови є суттєво меншою, за те за рахунок домінування серед еліти, особливо в східних та південних областях, її комунікативна потужність, як і за радянських часів, переважає українську. Українське місто, за винятком західних областей залишається переважно російськомовним. За визначенням Л. Масенко "деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців та росіян" [6].

Україномовні становлять лише частину творчої, освітянської та наукової інтелігенції, але складають меншість серед українського політикуму та в адміністративному апараті, і майже зовсім не представлені серед фінансово-промислових груп. Соціальний статус і ресурсний потенціал україномовних і російськомовних у незалежній Україні суттєво різниться, і на жаль не на користь перших.

Ще в 1995 р. співробітники тодішньої Адміністрації Президента України Д. Видрін і Д. Табачник, виступили з ідеєю про те, що "якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих органів влади, то зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід" [1]. На жаль це правда, але правда не вся. По-перше, зміни відбулись не лише в зовнішній, але й у внутрішній політиці, і через 15 років незалежності євро інтеграція – лише перспектива, як далеким ще до здійснення є здобуття українською мовою статусу державної. По-друге, мова повинна йти не про етнічних росіян, а про росіян за національною самосвідомістю з числа зросійщених українців і представників інших етносів. Зросійщені за мовою та самосвідомістю як російського, так і неросійського етнічного походження, переважали серед керівництва України, не лише в радянську добу, але й у часи незалежності, не кажучи про регіональні адміністрації на півдні та сході. До того ж, Президентом України понад 10 років за визнанням його радника І.Ф. Кураса була "людина російської культурної орієнтації" [5] – Л.Д. Кучма, який лише після того, як обійняв найвищу державну посаду вивчив українську мову.

Визначальною ознакою пострадянської еліти стала імітація нею своєї українськості. До того ж, значна її частина не бажає навіть такої вимушеної імітації. Тому, українська мова для більшості чиновників так і залишилася чужою. Вони використовували її позірно перед ЗМІ, в поїздках у західні області чи при спілкуванні з представниками західної діаспори. На півдні та сході України фактично не було навіть такого використання. У якій ще країні світу державний службовець не знає і не бажає оволодіти державною мовою? Таке свідоме ігнорування має більше психологічний характер, ніж реальні труднощі, враховуючи те, що українська та російська мови належать до слов'янської мовної групи. Варто погодитися з думкою російського етнолога М. Губогла, що "человек не владеющий государственным языком, чувствует себя неуютно, как бы без крыши над головой. Он как бы оценивает свои возможности овладеть еще одним языком и предвидя немалые трудности, внутренне сопротивляется или открыто протестует" [2].

Отже, українці за мовою та національною самосвідомістю фактично залишаються, як і за радянських часів, на нижчому рівні суспільної піраміди, за винятком західних областей. З боку значної частини еліти, яка лише за назвою є українською, спостерігається в кращому випадку байдужість до української мови й українських національних цінностей, не є рідкістю випадки ворожості у формі прикритої чи замаскованої українофобії. Природу цього явища розкрила І. Кресіна: "Деякі росіяни – громадяни України суб'єктивно заперечують свою об'єктивну приналежність до української нації, не ідентифікують себе з нею, у них спотворені уявлення про етнічну та національну спільноти та відповідно свідомість… бо національне суб'єктивно пов'язується з іншою нацією-державою – Росією" [4]. На жаль це явище має масовий характер і стосується також значної частини зросійщених українців, які насправді є росіянами за мовою та самосвідомістю.

Тому і за роки незалежності, українська мова, здобувши формально статус державної, фактично так і не стала нею, хоча навіть існуюча правова база, що визначає державний статус української мови, цілком достатня для забезпечення його реалізації. Головна причина гальмування цих процесів полягає у відсутності політичної волі в керівництва органів державної влади й активна протидія як у середині України, так із зовні. А без дійсно української національно-свідомої еліти, як загальнонаціональної, так і регіональної, не можлива розбудова дійсно незалежної України.

Назріла нагальна потреба створення дієвих механізмів забезпечення державного статусу української мови, одним з яких міг би стати орган влади, який би безпосередньо опікувався цими проблемами. Можливе утворення департаменту мовної політики в складі Міністерства юстиції, який би проводив моніторинг впровадження української мови і здійснював дієвий контроль за дотриманням державними службовцями мовного законодавства, маючи для цього відповідні повноваження. Потрібно організувати також вивчення української мови для тих службовців, які нею не володіють, насамперед на сході та півдні України.

Надзвичайно важлива роль у зростанні соціального престижу державної мови належить системі освіти, насамперед вищій школі. Без створення дійсно української національної вищої школи, особливо в найбільш зросійщених східних і південних областях, не можливе формування дійсно української національної еліти.

Не менш важливе значення має впровадження української мови в культурно-інформаційний простір України, яке ніколи не відбудеться без підтримуючих заходів із боку держави. Українська мова, культура, національні традиції повинні знайти ефективні форми популяризації на телебаченні, радіо, у друкованих засобах інформації із залученням наукової та творчої інтелігенції. Лише національно-свідома українська еліта може підняти рівень свідомості всього українського загалу. Без створення сучасної української нації з власною національною елітою не можливе подолання мовного зросійщення українців, насамперед у міському середовищі, а також проявів сепаратистських тенденцій і загрози територіального розколу. Незважаючи на відмінності у рівні мовної асиміляції, за слушною думкою Є. Сверстюка "здорові сили українців Сходу і Заходу взагалі не відрізняються" [10].

1. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ століття : Політичний прогноз. – К., 1995. – С. 78. 2. Губогло М.И. Идентификация идентичности : Этносоциологические очерки. – М., 2003. – С. 607. 3. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад. – Л., 2005. – С. 245. 4. Кресіна І.О. Українська національна самосвідомість і сучасні політичні процеси (етнополітичний аналіз). – К., 1998. – С. 111. 5. Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К., 2004. – С. 431. 6. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К., 2004. – С. 116. 7. Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. – М., 1991. – С. 78. 8. Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. – К., 2003. – С. 23. 9. Погрібний А. Поклик дужого чину (З розмов про наболіле). – К., 2004. – С. 413. 10. Сверстюк Є. Українська перспектива: гуманітарні аспекти // Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри. – К., 2005. – С. 21.

Надійшла до редколегії 14.09.06