Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Українознавство


Випуск 11. – К., 2007. – С. 48–50.

І. Грабовська, канд. філос. наук

ДЖЕРЕЛЬНІ ПІДВАЛИНИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПАРИТЕТНОЇ (ГЕНДЕРНОЇ) ДЕМОКРАТІЇ: УКРАЇНСЬКИЙ І СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

Проаналізовано стан розробленості проблеми "паритетна демократія" ("гендерна демократія") як у світовій сучасній гуманітаристиці, так і в українській.

This article is devoted to analizing of investigational foundations of Paritet Democracy (Gender Democracy) problem's in the modern World and Ukrainian humanitarian sciense.

Дослідження проблеми становлення та функціонування сучасних суспільств на засадах паритетної демократії (гендерної демократії) на сьогодні є однією із найактуальніших і широко досліджуваних проблем як у західноєвропейській, так і у північноамериканській гуманітаристиці. Цілий ряд найфундаментальніших праць, що так чи інакше аналізують специфіку виникнення принципово нового у світовій історії явища – демократії нового типу – гендерної, прослідковують історію розвитку цього явища в контексті демократичних перетворень насамперед європейських суспільств і спільноти США другої половини ХХ – початку ХХІ ст. від ідей та принципів до практичних кроків із втілення основних засад гендерного партнерства в межах суспільств. До найцікавіших робіт із відомих сьогодні українському науковому товариству, яке спеціалізується на гендерній тематиці, потрібно віднести насамперед роботи Дж. Батлер і Ю. Крістєвої, Ш. Берн і М. Кіммел, Дж. Мітчелл і К. Мілет, С. Бенхабіб і К. Пейтмен, М. Реррот і Е. Шоволтер, Я. Тешанович і Ж. Славоя і багатьох інших. "Від початку сімдесятих років ХХ століття дослідниці в галузі феміністичної теорії аналізують добре нам відомі тексти з політичної теорії. Їх нове прочитання та нова інтерпретація ведуть до революційних наслідків у розумінні не лише самих цих текстів, але також і таких найважливіших політичних категорій, як громадянство, рівність, свобода, справедливість, суспільне/публічне, приватне/особисте, а також демократія" [8, c. 11]. Коли дослідниці, які послуговувались феміністичною методологією аналізу текстів, звернулись до класичних філософських праць, їх насамперед зацікавили "…прояви жінконенависництва з боку багатьох відомих філософів та спосіб, яким практично кожен із цих філософів доводив, що недостатня раціональність жінок, притаманні їм моральні та політичні якості роблять їх непридатними для участі в громадському та політичному житті" [8, c. 12]. Потреба з'ясувати реальне становище речей і проаналізувати дійсний історичний жіночий досвід, який, як виявилось, завжди був радикально відмінним від чоловічого, сформували цілий напрямок досліджень у західноєвропейській і північноамериканській соціогуманітаристиці, який згодом отримав назву гендерних досліджень. Виявилось, що такі історичні теми як війна, політика, сім'я, не кажучи вже про рівність, рівноправність, громадянськість тощо у своїй основі в якості людського досвіду мають принципово різні виміри щодо жінок та чоловіків. Аналітики феміністичного та гендерного спрямування з'ясували, що історія завжди була на практиці історією чоловіків. І описувалась, по-суті, у специфічних вимірах саме чоловічого досвіду через призму таких реалій як "чоловік і війна", "політика і чоловік у ній", "батьківство", не кажучи вже про "громадянин і чоловік", "держава і чоловік" тощо. Виклики, які сприйняло західноєвропейське суспільство другої половини ХХ ст., коли жінка масово та активно вийшла у суспільний простір, висунули вимогу подивитись на історію у дещо іншому вимірі, з позицій саме жіночого досвіду, або, як сказала С. де Бовуар "побачити все очима другої статі, очима жінок". Радикально змінились і настанови масової свідомості західноєвропейської й американської людини щодо розуміння гендерної рівності. Так, один із відомих сучасних аналітиків гендеристики Ж. Ліповецький зазначає: "Починаючи із незапам'ятних часів виключення жінок із найвищих сфер влади було чимось само собою зрозумілим, зате тепер цим не перестають обурюватись. Раніше вважалось цілком природнім, щоб жінка "сиділа вдома", зате у наші дні вважають обурливим факт, що до парламенту обирається так мало жінок. Тепер, коли бурхливо зростає число акцій на користь паритету між статями у політичних організаціях, завойовує загальне визнання думка про те, що у найближчому майбутньому жінки внесуть новий струмінь у політичне життя поряд із змінами у системі керівництва промисловими підприємствами. Наближається до кінця епоха, яка прирікала жінок на другорядні ролі. У наші дні чоловіки визнають повноправну участь жінок у політичному житті і більше не вважають для себе ганебним мати начальником над собою жінку" [5, c. 380]. Функціонально-рольовий розподіл обов'язків та прав між статями у сучасних цивілізованих суспільствах втратив жорсткість детермінації. Не лише чоловік, але і жінка отримала "віяло можливостей", які визначають її долю та життєвий шлях. "До наших днів існування жінки незмінно вибудовувалось у відповідності до наперед намічених суспільством та "природою" шляхів: вийти заміж, мати дітей, виконувати другорядні обов'язки, що накладаються колективом. Ця епоха на наших очах підходить до кінця: з появою жінки-постдомогосподарки доля жіночої статі вперше переживає період непередбачуваності та структурної відкритості" [5, c. 346].

У сучасній українській соціогуманітаристиці гендерна тематики останніми роками перетворюється на один із найактуальніших та найцікавіших напрямків соціогуманітарного дослідження, який відрізняється як кроссекторальністю самої проблематики, так і специфікою запропонованих дослідниками підходів до вирішення цілого ряду найболючиших проблем, серед яких і проблема становлення гендерно збалансованого суспільства на теренах України та формування практичних засад до утвердження принципів паритетного партнерства у межах українського суспільства. Серед вітчизняних авторів, які працюють над вивченням специфіки формування гендерної політики української держави, жіночим політичним лідерством, гендерними стереотипами та міфами масової свідомості, можна назвати Т. Мельник і Л. Кобелянську, С. Плотяна та М. Скорик, Л. Малес і С. Оксамитну й О. Суслову, інших дослідників і дослідниць сучасного етапу формування засад паритетної демократії в Україні в контексті як світового досвіду, так і власне українських культурних передумов закорінення принципів гендерної демократії на теренах України.

Визнаючи, що українська спільнота знаходиться сьогодні фактично на початку шляху до суспільства рівної відповідальності за прийняття рішень серед жінок і чоловіків як громадян країни, як, зрештою, і на початку функціонування реального громадянського суспільства, аналітики все ж визнають, що Україна як держава сьогодні демонструє прагнення повністю відповідати принципам і засадам європейської демократії у плані формування державної гендерної політики. Враховуючи процесуальність суспільного поступу у напрямі утвердження певних цінностей, не можна не зазначити, що за роки української незалежності Україна як суспільна єдність і як держава пройшла значний відтинок шляху до становлення на її теренах гендерно збалансованого суспільства. І хоча сьогодні говорити про паритетну демократію щодо української спільноти можна лише як про ідеал в контексті євро інтеграційного вибору країни, цей напрям євро інтеграційних зусиль України залишається одним із найпослідовніших і чітко сформованих як через систему вже існуючої законодавчої бази, так і на рівні міжнародних угод.

Філософсько-світоглядною настановою, яка стала основою формування принципово нового погляду на роль і місце демократичної держави у формуванні та розвиткові відносин між чоловіками та жінками як соціальними суб'єктами суспільного поступу, став перехід від концепції захисту жінок і подолання дискримінації за ознакою статі до концепції рівного та рівноправного партнерства між гендерами в межах суспільств. "Після проведення 1995 р. ІV Всесвітньої жіночої конференції, організованої ООН, окремі держави і міжнародні організації стали приділяти значну увагу проекту перетворення гендерного фактора на один із основних критеріїв формування політичних постанов, і це було відповіддю на заклик виробленої 1995 р. під патронатом ООН Платформи дій, спрямований до урядів і різних організацій, "запровадити гендерні перспективи в законодавство, державну політику, програми та проекти, щоб, перш ніж будуть ухвалені політичні постанови, був проведений аналіз їхнього впливу як на чоловіків, так і на жінок" (ООН, 1996, с. 117)" [2, c. 13]. Надалі цей принциповий поворот до політики гендерного партнерства був розвинутий у "Цілях Тисячоліття" для людства, проголошених ООН у 2000 році, де одним із п'яти основних завдань нового ХХІ ст. і тисячоліття було названо завдання "утвердження гендерної рівності".

" Рівність чоловіків та жінок є однією із найважливіших умов розвитку та мирного співіснування будь-якої нації" [6, c. 1], – заявив у своєму Посланні Генеральний секретар ООН Кофі Аннан (2005). Ще у 1792 р. Олімпія де Гуж у "Декларації прав громадянки" писала, що лише активна участь у житті нації чоловіків і жінок може гарантувати її свободу, рівність і справжнє братерство. "Із спільноти чоловіків і жінок складається нація, на якій ґрунтується держава; законодавство повинно бути вираженням волі цієї спільноти… Усі громадянки і всі громадяни повинні відповідно до своїх здібностей мати однаковий доступ до всіх суспільних посад… тільки одна відмінність – їхні здібності та таланти можуть слугувати мірилом для їх вибору…Конституція… не дійсна, якщо над її створенням не працювала більшість індивідуумів, з яких складається нація…" [4, c. 8] – стверджується у "Декларації прав громадянки".

Термін "паритетна демократія" утвердився в українській соціогуманітарній аналітиці, в той час, як у західноєвропейських та північноамериканських наукових роботах більш уживаним є відповідник "гендерна демократія". Отже, під гендерною демократією розуміємо систему волевиявлення жіночої та чоловічої статі у громадянському суспільстві як рівних між собою у правах і можливостях, закріплених й реально забезпечених у політико-правових принципах, діях, створенні суспільних і державних структур з урахуванням гендерних інтересів і потреб. "Гендерна демократія передбачає утвердження рівності прав, свобод, обов'язків, відповідальності й шансів чоловіків і жінок у життєдіяльності суспільства, держави і самотворенні власної особистості" [7, c. 49]. Фактично, це смислове визначення глибинної суті гендерної демократії дозволяє сформулювати сутність і акценти визначення паритетна демократія, оскільки останнім часом ці поняття активно і паралельно використовуються в аналітичній літературі. Отже, за словниковим визначенням, паритетна демократія – це "політико-правова форма організації соціально-статевих відносин у суспільстві, за якої жінки і чоловіки мають рівний правовий та політичний статус і як рівноправні представлені й здійснюють діяльність у гендерно збалансованих органах влади та управлінських структурах" [7, c. 49]. І далі зазначається, що "Комітет з рівності між чоловіками і жінками та Департамент прав людини, які створені в структурі Ради Європи, розробили концепцію паритетної демократії" [8, c. 49].

Аналізуючи історичний шлях до утвердження на практиці гендерної рівності та рівноправності в американському суспільстві, Ж. Ліповецький пише: "… американці не вірять у те, що чоловік і жінка повинні займатись одним і тим самим або ж мають право цим займатись, але вони демонструють однакову повагу до ролі кожного із них, і вони вважають одне одного людьми, рівними за цінністю, хоч і різними за призначеннями. Якщо початковий період встановлення рівноправ'я і успадкував від минулого заснований на нерівноправ'ї поділ на "дві сфери", то одночасно із цим він облагородив та вивищив уявлення суспільства про жінку і віддав їй данину заслуженої поваги. Ось чому жінка …є не стільки "кричущим" запереченням всього демократичного універсуму, скільки одним із його незавершених виразів" [5, c. 315].

Принципи, що дозволяють говорити сьогодні про ідею паритетної демократії у найновішій історії України періоду української самостійної держави закладені у 24 ст. Конституції України, у якій декларується рівність і рівноправність чоловіків і жінок. Знищення усіх форм дискримінації за ознакою статі – предмет міжнародних угод. Зазначені зобов'язання взяла на себе Україна на шляху до спільної Європи. Сьогодні в державі вступив в дію і вже працює Указ Президента В. Ющенка "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків" і відповідний Закон України.

Паритетна демократія базується на пропорційному (в ідеалі – паритетному, тобто 50/50) представництві жінок та чоловіків у всіх гілках як законодавчої, так і виконавчої влади України. Фактично принцип паритетної демократії в європейських суспільствах сьогодні реалізований лише у скандинавських країнах. Україна ж займає за цим показником передостаннє серед європейських країн місце.

Аналізуючи жіночу активність під час виборчих кампаній в Україні, Олена Бондаренко, депутат ВРУ і діючий голова підкомітету із гендерної політики при Комітеті ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, зазначає, що "українські жінки стають дедалі активнішими як учасниці виборчого процесу: беруть участь у голосуваннях, у веденні виборчої кампанії, в роботі виборчих комісій. Для порівняння: у 1998 р. в окружних виборчих комісіях було 33,5 % жінок, у 2002р. – 44,42 %; у 2006 – 54,93 %" [1]. І в той же час, зазначає О. Бондаренко, хоча всі партії та блоки – суб'єкти виборчого процесу – нарешті зрозуміли необхідність присутності жінок у своїх виборчих списках, жінки дуже часто є не політичними лідерами, а скоріше іміджевими постатями, які мають на думку технологів виборчих кампаній, привабити виборця якостями, котрі не обов'язкові для політика. "Я б сказала, що технологи деяких політичних сил продовжують вважати виборця такою собі великою дитиною, яка проковтне будь-що, коли це належним чином прикрасити" [1].

Така ситуація достатньо небезпечна для будь-якої демократичної країни, оскільки внаслідок подібних маніпуляцій дискредитуються базові засади сучасної європейської демократії, створюються фантомні форми суспільного партнерства, унаслідок чого створюються передумови для поглиблення взаємонедовіри та відсутності передумов для реального соціального партнерства в межах конкретного соціуму.

Стратифікація суспільства може відбуватися за багатьма ознаками. Проте, найперша з них, яка впадає в очі, – це поділ суспільства на чоловіків і жінок, залежно від чого і відбувається рання суспільна як самсоідентифікація, так і ідентифікація у будь-якому суспільному просторі. Це твердження залишається справедливим і для такої специфічної сфери самореалізації, якою є політика.

" У політичне життя молодої держави України жінки вступили, з одного боку, як більшість населення (жінки становлять 54 % населення України), яка виконує будь-яку працю, тримає на собі тягар сімейного життя та виховання дітей, має у своєму складі достатньо освічених людей, але практично не має досвіду політичної діяльності, боротьби за свої права і використання своїх прав. Це яскраво відбилося на рівні прийняття суспільно важливих рішень, на представництві жінок у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, органах влади на місцях. У складі нової Верховної Ради кількість жінок лише близько 8 %. У 26 комітетах Верховної Ради – дві жінки – голови, дві – перші заступники і дві – заступники голів комітетів. Причому, голови тих комітетів, які займаються найпроблемнішими сферами – науки й освіти та охорони здоров'я. Зі 172 країн світу Україна посідає 152-е місце за представництвом жінок у парламенті. При цьому варто зауважити, що переважна частина населення в Україні і надалі вважає, що українська жінка досягла повноцінної рівності, що становить небезпеку певного регресу – повернення у "декларативну" рівність радянських часів" [1]. Змінити подібні уявлення можливо, хоч і надзвичайно складно, – вважає О. Бондаренко. Для цього жінки мають бути дуже активними в політичному та громадському житті. Принципи паритету повинні стати практикою кожного дня. "Почуття страху перед владою… і неможливість пов'язати її з власною роллю у ній притаманне віддавна українській жінці й культивується "чоловічою" більшістю політикуму, який диктує, а жінки нерідко приймають – ці невигідні для себе правила гри. Не змогли, на жаль, виробити привабливу для електорату ідеологію так звані "жіночі" партії, нерідко стаючи "технічними" партіями і тим завдаючи шкоди самій ідеї присутності жінки в українському політикумі. Образ української жінки-політика, власне, став вислідом найстійкішого гендерного стереотипу: політика – суто чоловіча справа. Тому успішна жінка-політик – це "мужик у спідниці", в кращому випадку – "залізна леді". …ситуація на краще зміниться лише тоді, коли ми усвідомимо, що рівність не забезпечують, її виборюють" [1].

І тут українському суспільству повинен стати у пригоді досвід, набутий західноєвропейськими спільнотами на шляху побудови гендерно збалансованого суспільства. Адже і там шлях жінки у політику не був простим і легким. Як зазначала С. Оукін: "…зовсім не проста справа включити жіночу частину людства в [західну] традицію політичної теорії" [8, c. 12]. І все ж сьогодні жінка-політик, жінка-лідер активно присутня не лише в західноєвропейській теорії, але і в громадському житті. Важко уявити сучасну європейську політику без 30 чи навіть і 50 та більше відсотків представництва жінок у парламентах.

Ефективність управлінських кадрів – одна із серйозних проблем для будь-якого державного будівництва. Адже "економічна стратегія держави оцінюється категоріями ефективності. Ефективність будь-якого процесу полягає в забезпеченні оптимального функціонування суб'єкта за рахунок раціонально використаних ресурсів об'єкта, вважаючи об'єктом соціально-економічну систему, а суб'єктом – комплекс державних інститутів, критерієм ефективності державної стратегії можна визнати національну безпеку, що сьогодні розглядається як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, тобто, зниження рівня загроз руйнування суспільної системи під впливом екзогенних та ендогенних чинників" [3, c. 5].

Виклики історії, сприйняті європейськими спільнотами щодо формування принципово нових засад демократії, а саме, функціонування її як гендерної (в ідеалі – паритетної) демократії, не можуть бути сьогодні поза увагою та ретельним вивченням української соціогуманітаристики. Отже і аналіз специфіки розвитку українського соціуму сьогодні не може бути повним поза таким його виміром, як становлення гендерно збалансованого суспільства, де принцип паритетної демократії існує як в якості одного з ідеалів суспільного устрою, так і нової якісної характеристики демократії, загалом процесу демократичних перетворень в українському суспільстві.

1. Бондаренко О. Гендерні особливості політичних процесів в Україні // politican.com.ua – 12.09.2006. 2. Гендер і державна політика. – К., 2004. 3. Грицяк Н.В., Гущенко В.О., Протасова Н.Г. Проблеми ефективності підвищення кваліфікації керівних кадрів. – К., 2003. 4. Де Гуж О. Декларація прав громадянки // Цит. за: Гендерний паритет в умовах розбудови сучасного українського суспільства. – К., 2003. 5. Липовецкий Ж. Третья женщина. – СПб., 2003. 6. На пути к гендерному равенству в Республике Беларусь. – Минск, 2006. 7. 50/50: Сучасне гендерне мислення : Словник. – К., 2005. 8. Феминистская критика и ревизия истории политической философии. – М., 2005.

Надійшла до редколегії 22.06.06