Українознавство – 2005: Календар-щорічник


«ПРАВА, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД» – НАЙБІЛЬШЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ ВЧЕНОГО-ЮРИСТА
(до 120-рiччя з дня смертi Олександра Кiстякiвського)

Вiдомий український правознавець, iсторик, археограф i громадський дiяч Олександр Федорович Кiстякiвський помер у Києвi 120 рокiв тому, 25 сiчня 1885 року, на п’ятдесят другому роцi життя. Знесмертив вiн своє iм’я палкою боротьбою за скасування смертної кари i водночас пiонерськими дослiдженнями в галузi звичаєвого права України, введенням до наукового обiгу славнозвiсної юридичної пам’ятки «Права, за якими судиться малоросiйський народ».

Народився майбутнiй юрист в сiм’ї священика у селi Городище (тепер – Бахмацького району Чернiгiвської областi). Спочатку отримав духовну освiту в Чернiгiвському духовному повiтовому училищi та Чернiгiвськiй духовнiй семiнарiї, згодом навчався на юридичному факультетi Київського унiверситету св. Володимира, який закiнчив у 1857 роцi. Працював домашнiм вчителем. У серпнi 1858 року переїхав до Петербурга, служив молодшим помiчником секретаря в канцелярiї межового департаменту Урядового Сенату, а з 16 листопада 1860 року – старшим помiчником столоначальника в департаментi мiнiстерства народної освiти. В цей час виходять першi науковi публiкацiї молодого вченого в «Журналi Мiнiстерства юстицiї» та iнших перiодичних виданнях. З 1861 по 1862 – помiчник редактора журналу «Основа», де 1862 була опублiкована його праця «Характеристика росiйського i польського законодавства про крiпосне право щодо Малоросiї», якою вiн привернув до себе увагу наукових кiл як талановитий дослiдник1.

Викладав курс росiйського кримiнального законодавства в Київському унiверситетi. У 1864 роцi став приват-доцентом. Був обраний штатним доцентом кафедри кримiнального права i судочинства. У 1867 роцi захистив магiстерську дисертацiю «Дослiдження смертної кари». На величезному iсторичному та статистичному матерiалi провiв дослiдження, яке й сьогоднi не втратило своєї наукової цiнностi. 20 грудня 1868 року захистив докторську дисертацiю «Історико-догматичне дослiдження росiйського права про недопущення обвинуваченому способiв ухилення вiд слiдства та суду». На початку 1869 року обирається екстра-ординарним професором, з лютого 1870 – ординарний професор кафедри кримiнального права i судочинства Київського унiверситету.

З 1871 по 1873 перебував у закордонному науковому вiдрядженнi в унiверситетах Вiдня, Берлiна, Неаполя, Рима. До кола його наукових iнтересiв входили проблеми кримiнального права i процесу, судочинства, iсторiї права, кримiнологiї, адвокатури, пенiтенцiарної практики.

Велику науково-дослiдницьку i педагогiчну роботу Кiстякiвський поєднував з адвокатською практикою та громадською дiяльнiстю. Був присяжним повiреним, гласним Київської думи, директором Київського тюремного комiтету (1865– 1870), Головою Київського юридичного товариства (з 1879), головою адмiнiстрацiї Городищенських цукрових заводiв (1881–1884).

Вiдомий також як дослiдник українського звичаєвого права, судового устрою Гетьманщини. У 1874 роцi на археологiчному з’їздi в Києвi звернув увагу на виставлений Києво-Печерською Лаврою рукопис ХVІІІ столiття. Це був один iз неповних спискiв «Прав, за якими судиться малоросiйський народ», звiт правових актiв i норм, що дiяли на Лiвобережнiй Українi у першiй половинi ХVIII столiття. Кiстякiвський розпочав ґрунтовне дослiдження цiєї пам’ятки – першої спроби кодифiкацiї законодавства, здiйсненої українськими фахiвцями.

Гетьманська держава, створена українським народом, iснувала з 1648 по 1764 рiк. За Богдана Хмельницького займала територiю колишнiх воєводств Київського, Брацлавського, Чернiгiвського, частину Волинського, а також частину Бiлорусiї. У 1663 роцi Гетьманщину було подiлено на правобережну i лiвобережну. Пiсля скасування Польщею козацтва на Правобережжi у 1700 роцi, територiя Гетьманщини складалася лише з земель на лiвому березi Днiпра. І хоча суверенiтет Гетьманщини був обмеженим (на Правобережжi вiд Польщi iснував тимчасово, вiд Росiї ж Гетьманщина спочатку перебувала в мiжнародно-правовiй залежностi лише у формi номiнального васалiтету), правосуддя необхiдно було здійснювати власними силами. Гетьманська держава була подiлена на основi вiйськової органiзацiї на полки i сотнi. У цих адмiнiстративних одиницях було створено систему мiсцевого управлiння, яка наслiдувала засади органiзацiї центральної влади (полковник, полкова козацька рада i полкова старшинська рада в полку; сотник i сотенна старшина в сотнi). Виборний принцип проймав усi форми центральних i мiсцевих органiв адмiнiстрацiї та суду.

У новiй Українськiй державi виникало багато питань, якi вимагали для свого розв’язання досвiдчених правникiв. Такi правники виходили здебiльшого з-помiж старшин, що дiставали правничу освiту за кордоном. Пам’ятниками права були тодi тi договори України з Москвою, якi укладалися майже всiма гетьманами пiд назвою «Гетьманських статей» i мали характер конституцiй. Серед них найбiльше значення мають: перший договiр України з Москвою 1654 року та конституцiя Пилипа Орлика 1710 року. Повсякденне життя українцiв регулювалося «унiверсалами» гетьманiв та полковникiв, якi писалися за певною формою. Їх пiдписував гетьман та прикладалася до них державна печатка. Вони регулювали державне життя, а також надавали землi старшинi та монастирям, давали iмунiтети.

За часiв Гетьманщини територiя, на якiй дiяли Литовський Статут та Магдебурзьке право, поширилася на Лiвобережну Україну. З часом суспiльнi вiдносини ускладнювалися, множилися рiзні конфлiкти, якi вимагали судових рiшень. З iншого боку – за час вiйн та Руїни зменшилося, i навiть зникло, багато судiв. А сотники та полковники, якi стали суддями козацьких судiв, не були в станi виконувати суддiвськi функцiї через вiдсутнiсть квалiфiкацiї. По сутi знавцями законiв залишилися нижчi судовi урядовцi – писарi. Множилися скарги на суди гетьмановi та московському урядовi. Призначення в 1721 роцi Малоросiйської Колегiї як апеляцiйної судової iнстанцiї не допомогло, бо члени її не розумiли мови, якою були написанi закони. Як наслiдок, у 1721 роцi Петро І наказав перекласти закони росiйською мовою. Виконуючи наказ Петра І гетьман Іван Скоропадський скликав Комiсiю з українських правникiв для перекладу Литовського Статуту, «Саксону» та «Порядку». Праця Комiсiї тривала довго, але переклад не було завершено. У 1734 роцi цариця Єлизавета наказала перекласти «Права…» росiйською мовою, причому була розширена компетенцiя Комiсiї, їй надано законодавчi повноваження: вона мусила зробити поправки та скоротити чинні закони; мала скласти проект Зводу нових законiв для України. Працю Комiсiї було закiнчено у 1743 роцi, але Кодекс спочатку був затриманий генерал-губернатором Бiбiковим, а потiм сенатом, який надiслав його гетьману Кирилу Розумовському на доопрацювання в 1756 роцi. Для цього гетьман скликав Комiсiю з представникiв генеральної та полкової старшини у 1759 роцi. Але до затвердження Кодексу не дiйшло, бо значна частина присутнiх не захотiла розглядати Кодекс i вимагала збереження Литовського Статуту без будь-яких змiн. У 1763 роцi гетьман знову зiбрав на раду старшину – генеральну та полкову – разом 150 осiб. Це були найвидатнiшi представники козацтва. Але й цього разу Кодекс не було затверджено. Так проект Кодексу i не дiстав офiцiйного затвердження. Проте вiн повнотою та яснiстю викладу норм закону й абстрактних правових дефiнiцiй та досконалою юридичною термiнологiєю значно перевищував наявні тодi правовi книги. Практично вiн був дуже поширений в Українi. З нього вивчали українське право i використовували його як досконалий пiдручник-коментар до Литовського Статуту. Пiсля лiквiдацiї Гетьманщини i поширення в Українi росiйського законодавства роботи над «Правами…» були остаточно припиненi. Незважаючи на те, що «Права…» не отримали офiцiйного затвердження, вони все-таки використовувались суддями на практицi.

Цей звiд правових актiв i норм за структурою подiлявся на 30 роздiлiв, 531 артикль, 1716 пунктiв, мав передмову, пояснення термiнiв i назв, а також додатки – схеми i перелiк чинiв вiйськової i цивiльної адмiнiстрацiї тодiшньої України. Джерелами «Прав…» були Литовськi Статути, «Саксонськi дзеркала», «Хелмiнське право» та iншi акти Магдебурзького права, а також звичаєве право i судова практика, росiйське законодавство.

Публiкацiя «Прав…» 1743-го року була здiйснена у 1879 роцi пiд редакцiєю професора Київського унiверситету Олександра Кiстякiвського, який не лише вперше провiв дослiдження iсторiї створення пам’ятки, але й акцентував увагу на першопричинах кодифiкацiї «малоросiйських законiв» в першiй половинi ХVІІІ столiття, складi та дiяльностi Кодифiкацiйної комiсiї, а також коротко виклав подальшу долю так i не затвердженого росiйським урядом проекту. Особливу увагу було придiлено джерелам Кодексу, зокрема, мiстилося дослiдження iсторiї магдебурзького права в Українi. Аналiз тексту «Прав…» Кiстякiвський провiв лише у найзагальнiшому виглядi, щодо рецепцiї на рiвнi комплексiв нормативного матерiалу: якi норми i з яких саме джерел увiйшли до тих чи iнших роздiлiв Кодексу, по окремих, звичайно умовних для ХVІІІ столiття, галузях права. В кiнцi мiстився перелiк рукописiв з описами, якi вдалося розшукати Кiстякiвському.

Завдяки багаторiчним дослiдженням Кiстякiвського та iнших вчених в науковiй лiтературi з’явилась думка про самостiйне значення українського або «малоросiйського» права.

Серед праць Кiстякiвського варто назвати також: «Адвокатура у Францiї, Англiї та Нiмеччинi» (1863), «Виклад основ кримiнального права за Наказом iмператрицi Катерини ІІ» (1864), «Про недопущення обвинуваченому способiв ухилення вiд слiдства i суду» (1868), «Нариси волосного суду i народних юридичних звичаїв» (1872), «Найголовнiшi моменти розвитку науки кримiнального права» (1876), «Розробка питання про пред’явлення цивiльним судом питань цивiльного права, якi виникають при провадженнi кримiнального суду» (1877), «Дослiдження про смертну кару» (1867), «Елементарний пiдручник загального кримiнального права» (1875, доповнений та перевиданий 1882 року пiд назвою «Елементарний пiдручник загального кримiнального права, з докладним викладом основ росiйського кримiнального законодавства»).

Названi працi суттєво збагатили юридичну науку. Їх визначальною рисою є прагнення автора до встановлення об’єктивної природи чинних правових iнститутiв i визначення ефективних механiзмiв їх використання на користь суспiльства. Праця Кiстякiвського «Молодi злочинцi та установи для їх виправлення з оглядом росiйських установ» (1878) не втратила актуальностi i дотепер. У кожному правопорушнику Кiстякiвський бачив насамперед людину, яку треба виправляти вживанням доцiльних заходiв, бо «i найбiльший злочинець здатен до виправлення». Вiн застерiгав, що три чвертi злочинцiв – це жертви неправедного суспiльного життя. Склав «Програму для збирання юридичних звичаїв та народних поглядiв у галузi кримiнального права» (1878). Виступав iз критикою царського кримiнального законодавства з загальнодемократичних позицiй.

Роман Ємець

1Енциклопедiя українознавства / Ред. В. Кубiйович. – Т. 3. – Львiв, 1994. – С. 1042; Мала енциклопедiя етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 223; Юридична енциклопедiя. – К., 2001. – Т. 3. – С. 112–113.