Українознавство – 2005: Календар-щорічник


Тетяна Воропаєва

АНТИ: 602 ЧИ 630 РІК?
Роздуми до питання про датування

Майже всi науковi дослiдження, присвяченi етнiчнiй iсторiї українського народу, мiстять iнформацiю про те, що остання письмова згадка про антiв датується 602 р., а назва «Україна» вперше зустрiчається в Київському лiтописi пiд 1187 р. Але ретельне вивчення цiєї проблеми показує, що дати потребують деякого уточнення, адже анти згадувались востаннє у вiзантiйських джерелах у 630 р., тобто 1375 рокiв тому, а термiн «Україна» вперше зустрiчається у давньоруських джерелах бл. 1060 р., тобто 945 рокiв тому. «Промiжок» мiж цими двома датами становить лише 430 рокiв.

Вiдомо, що анти вийшли на iсторичну арену Європи у ІV–V ст. Це була наймогутнiша на той час племiнна група ранньоiсторичного слов’янства, представлена пенькiвською культурою. В ІV–V ст. анти заселяли землi помiж Днiпром i Днiстром, а в VІ– VІІ ст. розселилися на великих просторах вiд Дунаю до гирла Дону та Азовського моря. Антський союз племен сформувався в умовах тiсних контактiв з iраномовними племенами (що були розташованi у Пiвнiчному Причорномор’ї). Етнонiм «анти» має iранське походження i тлумачиться як «край», «рубiж», «кiнець», «крайнiй», «окраїнний», «окраїнна територiя», що у смисловому розумiннi означає порубiжних жителiв. Антськi терени i для скiфо-сарматiв, i для слов’ян були «окраїнними», але для слов’ян вони були крайнiми схiдними теренами, а для iранцiв – крайнiми захiдними теренами. Таким чином, етнонiм «анти» уособлює не тiльки споконвiчну межу мiж землеробським i кочовим свiтом, але й європейський цивiлiзацiйний кордон.

Про антiв писали Йордан, Кассiодор, Агафiй, Маврикiй, Менандр Протектор, Прокопiй Кесарiйський та iншi вiдомi iсторики1. Готський iсторик Йордан та вiзантiйськi джерела згадують багатьох антiв: Божа, Мезамира, Хiльбудiя, Всегорда, Анангаста, Келагаста, Сваруна, Доброєзду, його сина Леонтiя (який був християнином, про що згадує Агафiй) та iнших. Повiдомлення давнiх iсторикiв свiдчать, що анти були осiдлим народом, займались землеробством i скотарством, часто зазнавали спустошливих нападiв з боку кочовикiв. Суспiльний устрiй антiв вiдповiдав стадiї вiйськової демократiї, коли провiдна роль у суспiльствi належала народним зборам, а також вождям i старiйшинам.

Вiдомо, що анти разом з iншими слов’янами брали активну участь у колонiзацiї Балканського пiвострова та у вiйнах проти Вiзантiї (вiзантiйськi автори вiдзначали постiйнi набiги антiв на володiння iмперiї наприкiнцi V та у VІ ст.). В часи правлiння Юстина І (518–527), як свiдчить Прокопiй, анти нападали на Фракiю, пiсля 527 р. вони регулярно вдирались у межi iмперiї. Щоб убезпечити свiй пiвнiчний кордон, Вiзантiя прагнула налагодити з антами (як i з iншими слов’янами) договiрнi вiдносини. В перiод правлiння Юстинiана І (527–565) виникають першi дипломатичнi контакти антiв з Вiзантiєю (що було репрезентовано дiяльнiстю Хiльбудiя та iнших антських ватажкiв). Вiзантiя домагалась успiхiв у цiй сферi за допомогою переговорiв, спiвробiтництва, багатих дарiв, наймання на службу антських загонiв. В 40-х роках VІ ст. наступає перiод мирних стосункiв мiж антами та Вiзантiєю, а близько 545 р. був оформлений антсько-вiзантiйський союз2. Як зазначає А. Власто, Юстинiан на честь укладення договору з антами «прийняв нове додаткове iм’я Антікос (Antikos)»3.

З цього часу джерела не фiксують жодного нападу антiв на Вiзантiйську iмперiю. В цей перiод анти щоразу бiльше проникають у Вiзантiю та цiлими загонами беруть участь у вiйнах, якi вела в той перiод Вiзантiя. Вiдомо, що вiйсько вiзантiйського полководця Йоана пiд час походiв на Рим та Пiвденну Італiю складалося переважно iз антiв. Вiзантiйський iмператор Маврикiй (582–602) зазначає у своєму творi «Стратеґiкон», що анти є умiлими воїнами i легко переносять труднощi вiйськового побуту. Прокопiй повiдомляє про три сотнi антiв, якi охороняли область Луканiї, пiдкреслюючи, що вiдважнi й доблеснi анти найкраще вмiють воювати у важкодоступних мiсцевостях4.

Маврикiй вiдзначав властиву антам велику любов до волi, через що «їх нiяким чином не можна схилити до рабства»5. Прокопiй Кесарiйський повiдомляв, що анти (як i склавiни) «… не управляються однiєю людиною, але здавна живуть в народоправствi, через що у них вигiднi й невигiднi справи завжди ведуться спiльно»6. Загалом вiзантiйськi iмператори обирали таку тактику боротьби з варварами: вони пiдтримували ворожнечу серед слов’янських вождiв i робили все можливе, щоб слов’янськi племена не змогли згуртуватись у бiльш потужне полiтичне об’єднання7.

В 557–558 рр. до кордонiв Вiзантiйської iмперiї вийшли авари. Близько 560 р. основнi сили аварiв перейшли Дон, розбивши булгарськi орди утiгурiв та кутрiгурiв (яким анти вiдмовились допомогти). За повiдомленнями вiзантiйського iсторика Менандра Протектора (80-тi роки VІ ст.), авари у 60-х роках VІ ст. вторглись у землi антiв i почали їх спустошувати. З повiдомлень цього iсторика можна зробити висновок про те, що близько 560 р. на днiпрових землях утворився союз кiлькох антських вождiв-архонтiв8, якi направили до аварiв посольство на чолi iз знатним i авторитетним вождем Мезамиром. Але авари порушили принцип посольської недоторканностi i вбили Мезамира (за намовлянням булгарського хана), пiсля чого з ще бiльшою жорстокiстю продовжували грабувати антськi поселення та забирати в рабство мiсцевих жителiв9.

В 602 р., за повiдомленнями Феофилакта Сiмокатти, аварський каган, довiдавшись про напад ромеїв на дакiйських слов’ян (якi в той час були союзниками аварiв), спрямував каральну експедицiю пiд керiвництвом Апсiха, щоб «знищити плем’я антiв, яке було союзником ромеїв»10. Проте каральний похiд Апсiха не був завершений, оскiльки в цей час кiлька з’єднань аварiв повстали i перейшли на бiк Вiзантiї11.

Історичних матерiалiв VІІ та VІІІ ст., якi б висвiтлювали iсторiю слов’ян, лишилося дуже мало. Єдиними вiдомими джерелами цього перiоду є «Історiя» патрiарха Никифора (758–829), яка охоплює перiод 602–768 рр., та «Хронографiя» Феофана Сповiдника (760–818), яка охоплює наступнi 50 рокiв. Джерела свiдчать, що антсько-вiзантiйський союз залишався у силi й далi, оскiльки i пiсля 602 р. в титулатурi iмператорiв (Фоки (602– 610) та Іраклiя (610–641)) залишався епiтет «Антський»12. А «назва народу Antai зустрiчається у вiзантiйських джерелах… до 630 рокiв, пiсля чого зникає, очевидно, внаслiдок розпаду федерацiї, яку це слово визначало»13. Пiзнiше тi слов’янськi племена, якi ранiше входили в могутнiй антський союз, постали пiд назвами полян, уличiв, тиверцiв та iн.

Вiдомо, що саме анти та склавiни зумовили утворення етнiчної iндивiдуальностi українського народу14, що анти разом з iншими ранньослов’янськими групами були причетнi до етноґенезу схiдних, захiдних i пiвденних слов’ян, але тiльки народна пам’ять українцiв зберегла слов’янський еквiвалент цього iранського етнонiму, зафiксувавши його семантику у своїй сучаснiй самоназвi. З VІІ ст. етнонiм «анти» зберiгається в народнiй пам’ятi та етнiчнiй самосвiдомостi українського народу як справжнє етнiчно-смислове ядро назв «Україна» та «українцi» – люди, якi перебувають на рубежi землеробiв i номадiв, на давньому схiдному кордонi Європи.

Саме тому дуже важливою є не тiльки перша лiтописна згадка термiна «Україна» у 1187 р., але й перша писемна згадка слова «украiна», яке мiстилося в давньоруському творi «Слово, як погани кланялися iдолам» (бл. 1060). І. Огiєнко вважає, що цей твiр є перекладом грецького «Слова на Богоявлення», написаного Григорiєм Богословом у ІХ ст. i перекладеного близько 1060 р. Перекладач трохи скоротив ориґiнал i додав до нього вставки, якi мали мiсцевий характер. Можна стверджувати, що слова «i нинi по украiнам моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокошi» є саме такою вставкою. І Огiєнко у своїй книзi «Дохристиянськi вiрування українського народу» тричi цитує цей текст, аналiзуючи його семантику, подає його повнiстю в додатках15, зазначаючи, що цей твiр був написаний у Печерському монастирi, а вперше виданий А. Будиловичем у 1875 р. та Є. Анiчковим у 1914 р. Вислiв «по украiнам» І. Огiєнко двiчi перекладає як «по окраїнах» i один раз як «на границях».

Дуже важливим моментом цього тексту є те, що Хорса шанували тiльки праукраїнцi (Хорс, Дажбог i Стрибог в українськiй мiфологiї є Сварожичами, тобто трьома синами Сварога (бога неба i сонця)), а «серед iнших слов’ян вiн невiдомий»16 (за винятком одного полабського племенi), що постать Хорса (iм’я якого вiдповiдає давньоiранському «божественне осяйне сонце») «належить до iранських релiгiйних течiй, якi поширилися на пiвднi Русi ще тодi, коли степами володiли сармати (приблизно 200 рiк до н. е. – 200 рiк н. е.)»17. Отже, слово «украiни», вжите давньоруським переписувачем у 1060 р. вiдповiдає саме антським (або ж українським) теренам.

1Див.: Иордан. О происхождении и деяниях готов. – М., 1960 – С. 72; Прокопий из Кесарии. Война с готами. – М., 1950. – С. 156, 298, 384; Свод древнейших письменных известий о славянах. – Т. 1. – М., 1991. – С. 170–250 та iн. 2Див.: Дуйчев И. Нападения и заселване на славяните на Балканския полуостров // Военноисторически сборник. – Т. 26. – София, 1977. – С. 73. Прокопiй також повiдомляє про посольство Вiзантiї 545 р. до антiв, яке запропонувало вiддали антам нижньодунайську фортецю Турiс i прилеглi землi за умови, що вони будуть охороняти пiвнiчнi кордони iмперiї вiд гунiв. Анти прийняли цю пропозицiю. 3Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян. Вступ до середньовiчної iсторiї слов’янства. – К., 2004. – С. 17. 4Свод древнейших… – Т. 1. – С. 187. 5Там само. – С. 369, 377. 6Там само. – С. 183. 7Там само. – С. 375. 8Там само. – С. 317. 9Див.: Plezia M. Greckie i lacinskie Zrodla do najstarszych driejow slowian. – Wyd. 2. – Poznaс, Krakow, 1952. 10Свод древнейших… – Т. ІІ. – М., 1995. – С. 43. 11Литаврин Г. Г. О походе аваров 602 г. против антов // Славяне и их соседи. – М., 1989. – С. 17–22. 12Свод древнейших… – Т. І. – С. 262. 13Власто А. П. Зазнач. праця. – С. 16; History of Byzantine Empire. – Madison, 1958. 14Див.: Баран В. Д. Давнi слов’яни. – К., 1998. 15Митрополит Іларiон. Дохристиянськi вiрування українського народу. – Вiннiпег, 1965. – С. 94, 104, 109, 373–376. 16Мифологический словарь. – М., 1991. – С. 594. 17Див.: Власто А. П. Зазнач. праця. – С. 301.