Українознавство – 2005: Календар-щорічник


Тетяна Воропаєва

УКРАЇНСЬКІ НАЦІЄТВОРЧІ ПРОЦЕСИ КРІЗЬ ПРИЗМУ СУЧАСНИХ НАЦІЄТВОРЧИХ КОНЦЕПЦІЙ: КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД

«В принципi неможливо з позицiй
однiєї глобальної теорiї пояснити
соцiальний свiт».
Б. Вiнер

Проблема консолiдацiї українського суспiльства та формування української полiтичної нацiї європейського типу має сьогоднi актуальнiсть для України. Процес становлення i утвердження української полiтичної нацiї потребує адекватного теоретико-методологiчного осмислення.

В останнi роки з’явилося досить багато рiзноманiтних дослiджень, присвячених проблемам становлення української нацiї1. Проте доволi значна частина авторiв цих наукових праць не враховує досить вагомi дослiдження нацiєтворчих тенденцiй у свiтi, здiйсненi вiдомими зарубiжними вченими2. Багатьом українським i росiйським дослiдникам, якi вивчають проблеми українського нацiєтворення, на жаль, бракує чiткостi у визначеннi понять та в iнших доволi елементарних питаннях (автори не тiльки архаїзують поняття «нацiя», не тiльки плутають етнос з нацiєю, етноґенез iз нацiєтворенням, етнiчну нацiю з полiтичною, але й користуються методологiчно невпорядкованими аналiтичними засобами).

Застосований нами комплексний пiдхiд дозволяє поєднати iнтеґративний i системний принципи дослiдження, а також системно-структурний аналiз суспiльно-iсторичних процесiв. Опрацювання даної наукової проблеми з використанням комплексного пiдходу дозволить не тiльки проаналiзувати найважливiшi етнонацiональнi дослiдження українських та зарубiжних вчених, не тiльки систематизувати найвiдомiшi у свiтi нацiєтворчi концепцiї, але й заповнити iстотну прогалину в сучасному українознавствi, спричинену вiдсутнiстю комплексних, iнтеґративних дослiджень проблеми українських нацiєтворчих процесiв.

Вiдомо, що захiднi вченi дослiджують етнонацiональнi проблеми, в основному, в рамках трьох пiдходiв3: примордiалiзму (перенiалiзму), модернiзму (в якому представленi iнструменталiстська, або ситуацiанiстська, i комунiкативна теорiї нацiї) та конструктивiзму. Прихильники примордiалiзму (Е. Шилз, К. Гiрц, В. Коннор, Р. Уоллес, Е. Вулф, Дж. Симпсон, Дж. Йiнгер та iншi) вiддають перевагу антропологiчним, бiологiчним, культурним та мовним аспектам етноґенези, вони вважають, що етнiчна група є феноменом, в основi якого лежать бiологiчнi та ґенетичнi складники, що етнiчнi групи базуються на культурнiй єдностi, що етнiчнi зв’язки є споконвiчними, що об’єктивнi чинники нацiоґенези (етнiчне походження, територiя, мова) є самодостатнiми. Представники однiєї групи примордiалiстiв розглядають етнiчнiсть як природно-бiологiчний феномен, представники iншої групи роблять акцент на культурно-iсторичнiй природi етнiчностi. Модернiсти (Г. Кон, Б. Андерсон, Е. Гелнер, Е. Гобсбаум, Ж. Ротшiльд, Ж. Девос, Л. Романуччi, Дж. Бентлi та iн.) вiддають належне соцiальному та економiчному детермiнiзму, вони вважають, що нацiя є продуктом модерної епохи, обличчя якої визначили Промислова та Французька революцiї, що вирiшальну роль у формуваннi етнiчної чи нацiональної свiдомостi вiдiграють суб’єктивнi, «iнструментальнi» чинники (домiнуючою є теза про те, що нацiя утворюється внаслiдок рiшення утворити нацiю). Модернiстiв умовно подiляють на двi школи: перша робить наголос на економiчних передумовах виникнення нацiй, а друга – на полiтичних та iдеологiчних. Конструктивiсти (К. Янг, П. Бергер, Т. Лукман та iн.) вважають, що етнiчнiсть – це швидше «сконструйованiсть», нiж «даннiсть», що народнi традицiї виникли не в далекому минулому, а були «винайденi» в досить недавнi часи. Конструктивiсти переоцiнюють значущiсть свiдомої дiяльностi людей у процесi виникнення етнiчних спiльнот, оскiльки вбачають природу етнiчностi виключно у сферi iндивiдуальної свiдомостi, яка «конструює» етнiчну iдентичнiсть у залежностi вiд соцiально-економiчних та полiтичних iнтересiв (подiбнi явища у певних умовах соцiального розвитку суспiльства дiйсно мають мiсце, але така абсолютизацiя може призвести до втрати будь-яких об’єктивних етнiчних характеристик). Постмодернiстський пiдхiд у нацiологiї (деякi представники якого стверджують, що етноси i нацiї iснують виключно у головах етнографiв) не є дуже впливовим, оскiльки межа мiж «модернiстю» та «постмодернiстю» є умовною, а в постмодерному просторi також спостерiгаються «спалахи» нацiєтворення та спроби iнституалiзацiї тих нацiй, якi в попереднi часи не спромоглися збудувати власну державнiсть.

Радянська теорiя етносу була не науковою теорiєю, а, скорiше, iдеологiчною доктриною, i саме це змушувало радянських етнографiв наповнювати конкретним емпiричним та iсторичним матерiалом так звану «тричленну» теорiю племенi, народностi та нацiї, яка прив’язувалася до п’яти вiдомих формацiй. Марксистсько-ленiнське суспiльствознавство не виробило належного катеґорiального апарату для схоплення таких глобальних феноменiв як нацiональна iдея, нацiональна держава, нацiональна спiльнота, нацiональнi почуття, нацiональний характер, нацiональний дух, а поняття «нацiоналiзм» було перетворене на «термiн-монстр», вся фiлософська, полiтологiчна, iсторична та культурологiчна проблематика, яку охоплювало це поняття, була списана «за вiдомством» «буржуазного нацiоналiзму»4. Заплутане в нацiональному питаннi радянське суспiльствознавство, де «етнiчне» та «нацiональне» були синонiмами, а етнiчну приналежнiсть iндивiдiв чомусь назвали «нацiональнiстю», досить тривалий час не тiльки не розводило поняття «етнiчна нацiя» i «полiтична нацiя», але й поняття «етнос» i «нацiя» (лише в серединi 80-х рокiв радянська етносоцiологiя почала теоретичне й термiнологiчне розмежування «етнiчного» та «нацiонального»5).

Розпад СРСР, активiзацiя нацiєтворчих процесiв та пiднесення нацiональної самосвiдомостi громадян багатьох пострадянських держав привели до того, що деякi росiйськi вченi (якi є громадянами багатонацiональної держави) прагнуть уникати використання категорiї «нацiя» i закликають «забути про нацiю»6 як про поняття, яке насправдi нiчого не вiдображає i тiльки ускладнює полiтичне життя та загострює напруженiсть у суспiльствi. Заклик «забути про нацiю» замiсть розробки чiткої термiнологiї та зрозумiлих критерiїв стосовно етнонацiональної сфери людської життєдiяльностi не вiдповiдає статусу серйозного науковця i не може привести до плiдних наукових результатiв.

Комплексний пiдхiд до розгляду цих теорiй i концепцiй дає змогу зробити такi висновки: 1) перерахованi теорiї висвiтлюють рiзнi точки зору на етнонацiональнi феномени, якi проявляють себе в iсторiї дуже неоднозначно; 2) примордiалiзм та конструктивiзм, теорiя етносу та концепцiя етнiчностi не є непримиренними антагонiстами, а мають «точки дотику»; 3) суперечки мiж прихильниками рiзних теорiй виникають, як правило, через термiнологiчнi непорозумiння, оскiльки дискутанти дуже часто говорять про рiзнi речi: рiзнi типи нацiй (етнiчнi та культурнi, домодернi та модернi), рiзнi типи лояльностей, рiзнi типи солiдарностi, пiдмiнюючи нацiональний принцип органiзацiї людства етнiчним, а етнiчний – родинним; 4) природа етнонацiональних явищ є настiльки складною i рiзноманiтною, що осягнути її в рамках однiєї теоретичної моделі просто неможливо; 5) досить продуктивною є iдея про багатофакторну, «ансамблеву» детермiнацiю нацiї як спiльноти; 6) становлення нацiї – це досить складний, суперечливий i тривалий процес, а не миттєва подiя; 7) системно-структурний аналiз становлення української нацiї дає змогу знайти продуктивнi арґументи як з арсеналу примордiалiстiв, так i з арсеналу модернiстiв, причому тi висновки i пояснення, якi здаються протилежними й суперечливими, просто доповнюють один одного, будучи рiзними варiантами осмислення процесiв українського нацiєтворення.

Вiдомо, що категорiю «процес» розумiють як послiдовну змiну станiв чи явищ, яка вiдбувається закономiрним порядком (хiд розвитку чого-небудь), або ж як сукупнiсть послiдовних дiй, засобiв, спрямованих на досягнення певного наслiдку7. Саме у цьому визначеннi мiститься «ключик» до розумiння вiдмiнностей мiж етносом та нацiєю, а також мiж етнiчними процесами та нацiєтворчими процесами, оскiльки перша частина цiєї дефiнiцiї бiльше стосується етнiчних процесiв, а друга – нацiєтворчих процесiв. Адже в дiйсностi такi спiльноти як етнос i нацiя не тiльки належать до рiзних рiвнiв розвитку соцiальної сфери8, але й мають рiзний рiвень розвитку колективної та iндивiдуальної суб’єктностi9 (суб’єктнiсть вiдiграє фундаментальну роль у процесах етнонацiонального розвитку людства Рiвень суб’єктностi закономiрно зростає вiд племенi до нацiї: низький рiвень суб’єктностi iндивiда i спiльноти, як правило, поєднується з вiдданiстю (племiнному ватажку, князю тощо), середнiй рiвень – з лояльнiстю (династичною, релiгiйною, реґiональною тощо), а вищий рiвень – з солiдарнiстю (громадянською, цiннiсною, духовною, полiтичною тощо).(); катеґорiї «суб’єкт» i «суб’єктнiсть» пiдкреслюють активну роль, дiєву, авторську, автономну, незалежну i суверенну позицiю людини або групи при прийняттi рiшень та в iнших видах дiяльностi; бути суб’єктом, значить бути творцем своєї iсторiї; коли джерела активностi iндивiда або спiльноти опиняються поза ними, вони перестають бути суб’єктами; нацiя, на вiдмiну вiд племенi та етносу, репрезентує вищу системну цiлiснiсть всiх суб’єктних якостей спiльноти та її елiти (Цiкаво, що переважна бiльшiсть вчених, якi дослiджують процес становлення нацiй, наполягають на «творчо-перетворювальному призначеннi суб’єктивної, свiдомiсної, розумно-вольової сторони нацiї» (О. Забужко) як «колективного iндивiда», але не називають цей феномен його справжнiм iменем – колективна суб’єктнiсть. Проте осягнення сутностi саме цього феномена зможе суттєво наблизити науковцiв до дiйсного розумiння культурно-iсторичних та нацiєтворчих процесiв ХІХ–ХХ ст.)). І тi вченi, якi цього не враховують, ставлять знак рiвностi мiж поняттями «етнос» i «нацiя». Сутнiсть етносу найбiльш яскраво проявляється в етнiчних процесах (асимiляцiї, консолiдацiї, диверґенцiї, мiксацiї та iн.), якi мають переважно адаптацiйний характер, вiдбуваються стихiйно i багато в чому є незалежними вiд свiдомостi й волi людей. Сутнiсть нацiї найбiльш яскраво виражається в нацiональних (нацiонально-визвольних, релiгiйних, iдеологiчних, дисидентських, культурно-просвiтницьких тощо) рухах, якi являють собою дiяльнiсть великих мас людей, спрямовану на досягнення певних цiлей (найчастiше полiтичних та соцiально-економiчних). Нацiональними є також рухи, породженi нацiональним гнiтом, дискримiнацiєю за ознакою етнiчної, релiгiйної, мовної приналежностi. Такi рухи, як правило, мають полiтичну програму та iдеологiю. Нацiональнi та нацiонально-визвольнi рухи (якi є головним рушiєм нацiєтворчих процесiв), на вiдмiну вiд етнiчних процесiв, належать переважно до суспiльно-полiтичної сфери. Нацiя в цих рухах виступає як певна суспiльно-полiтична сила, суб’єктну активнiсть якої не можна не брати до уваги. Отже, нацiєтворення (на вiдмiну вiд етноґенезу) передбачає наявнiсть певної сукупностi послiдовних дiй та засобiв (культурницьких, iдеологiчних, духовно-свiтоглядних, суспiльно-полiтичних, iнформацiйно-психологiчних тощо), спрямованих на досягнення конкретних (свiдомо поставлених) цiлей. На перебiг нацiєтворчих процесiв значно впливають суб’єктнiсть спiльноти та її елiти, а також так званi «зреалiзованi уявлення, мiфи, iдеї, теорiї, iдеологiї»10, а вiдтак – потрiбно розрiзняти термiни «етноґенез» i «нацiєтворення» (у зв’язку з цим бiльш доцiльно вживати такi поняття як «нацiєтворення», «нацiостановлення», а не «нацiоґенез» (Цей термiн, на жаль, використовують А. Пономарьов, Г. Касьянов та iншi вiдомi автори.)). Зв’язок етноґенезу та нацiєтворення не слiд розумiти механiстично, оскiльки етноґенез утворює важливе пiдґрунтя для нацiєтворення, хоча й не скасовується останнiм. Нацiєтворчi процеси взагалi можуть i не початися, їхнiй перебiг може перериватися або припинятися незалежно вiд самого факту iснування етносу.

Наукове вивчення нацiєтворчих процесiв було започатковане в першiй половинi ХХ ст. Перший етап таких дослiджень репрезентований працями Г. Кона, К. Гейза, Ф. Майнеке та iнших вчених, якi розглядали нацiональнi рухи як процес поширення нової полiтичної доктрини (що виникла пiд впливом iдеологiї Просвiтництва, Французької революцiї i романтизму), провiдним пунктом якої була вимога про те, що кожна спiльнота з вiдмiнними етнокультурними особливостями мусить мати свою державу (або хоча б автономiю), при цьому етнокультурнi характеристики спiльноти оцiнювались як «вже заданi» до початку того чи iншого нацiонального руху. Дослiдження цiєї групи вчених були спрямованi на висвiтлення того, як саме мова, етнокультура i народнi традицiї ставали частиною нацiональної iдеологiї завдяки зусиллям iнтелiгенцiї. Другий етап дослiджень процесу становлення нацiй розгорнувся в другiй половинi ХХ ст., вiн репрезентований працями К. Дойча, Е. Геллнера, М. Гроха та iнших вчених, якi збагатили нацiологiю соцiологiчними та полiтологiчними пiдходами. Цi вченi доводили, що в iсторичному розумiннi нацiї є порiвняно «молодими» спiльнотами, що iснує глибинний зв’язок мiж процесами модернiзацiї та нацiостановлення, що нацiї виникли внаслiдок переходу вiд аграрного, низькоосвiченого i маломобiльного суспiльства до високоосвiченого, зурбанiзованого i змобiлiзованого суспiльства. Крiм цього, саме нацiї створюють тi умови, в яких можливе повноцiнне функцiонування iндустрiального суспiльства. Цi вченi стверджували, що такi характеристики як мова, етнокультура, релiгiйна приналежнiсть, територiя не є наперед даними, що саме нацiї створюють («фабрикують») цi характеристики. Часто цитованi тези Е. Геллнера та Е. Гобсбаума про «винайдення» нацiй там, де вони ранiше не iснували, уточнює в 1991 р. Б. Андерсон, говорячи про «уявнi» (але не придуманi) спiльноти (тут взято на увагу залучення людської уяви для того, щоб зрозумiти й усвiдомити спiльнiсть членiв такої великої групи, якою є нацiя, уява тут виступає засобом такого усвiдомлення). Запропонована М. Грохом схема мобiлiзацiї нацiональних рухiв окреслила три моделi нацiостановлення11: 1) для мобiлiзацiї «правлячих народiв», чия державницька традицiя мала багатовiкову безперервну тяглiсть; 2) для мобiлiзацiї «малих народiв», якi не мали повної, виробленої соцiально-класової структури i власного правлячого класу; 3) для мобiлiзацiї «недержавних народiв», яким до остаточної самочинностi бракувало полiтичної незалежностi. Ця схема стала доволi продуктивною для застосування i популярною в багатьох країнах (у тому числi й в Українi).

Пiсля Г. Гегеля, який одним iз перших здiйснив спробу типологiзувати нацiї у своїй «Фiлософiї iсторiї», видiливши «iсторичнi» та «неiсторичнi» нацiї, багато вчених намагались класифiкувати нацiї на «повнi» i «неповнi», «державнi» i «недержавнi», «новi» i «старi», «розбудованi» i «недобудованi», «передовi» та «вiдсталi», «революцiйнi» та «контрреволюцiйнi», «соцiалiстичнi» та «капiталiстичнi» (цi типологiї представленi в працях О. Бочковського, В. Старосольського, І. Лисяка-Рудницького, Г. Грабовича, Г. Касьянова та iн.). Але найбiльш популярною стала типологiя Ф. Майнеке12, який запропонував подiл нацiй на «культурнi» (етнiчнi) та «державницькi» (полiтичнi). Ця типологiя була розвинута багатьма дослiдниками: Я. Крейчi, В. Велiмскi, Г. Сетон-Ватсоном та iн.

Застосований нами комплексний пiдхiд дає змогу виявити рiзнi принципи органiзацiї людських спiльнот: родинний принцип органiзацiї людностi властивий сiм’ї та роду, етнiчний принцип – племенi та етносу, нацiональний принцип – етнiчнiй та полiтичнiй нацiї. Кожна з цих спiльнот базується на принципово iншiй системi внутрiшнiх зв’язкiв, якi трансформуються вiд кровно-спорiднених до культурних, сакральних, мовних, психологiчних, релiгiйних, територiальних, свiтоглядних, економiчних, цiннiсних, духовних та полiтичних.

Для наукового розгляду українських нацiєтворчих процесiв доцiльнiшою буде така типологiя етнiчних i нацiональних спiльнот, в якiй «етнiчне» не пiдмiнюється «нацiональним», а «нацiональне» – «етнiчним»: плем’я – етнос – етнiчна нацiя – полiтична нацiя. Саме така типологiя дозволяє застосувати комплексний пiдхiд до вивчення українських нацiєтворчих процесiв i врахувати наступнi закономiрностi етнонацiонального розвитку людства. Якщо в структурах племенi мiститься тiльки «зародок» етнiчностi, в структурах етнiчної нацiї розвинута етнiчнiсть тiсно пов’язується з колективною суб’єктнiстю (адже «зрiлий» етнос, як правило, шукає своє «полiтичне мiсце» у формi власної держави, кордони якої б збiгалися з етнiчними кордонами, така держава й стає нацiональною), то в межах полiтичної нацiї етнiчна складова частково «розчиняється» в структурах громадянського суспiльства, яке сприяє упорядкуванню взаємовiдносин мiж титульною нацiєю та етнiчними й нацiональними меншинами. Для розмежування катеґорiй «етнос» i «нацiя» варто не забувати, що iснує принципова вiдмiннiсть мiж специфiкою менш сталих етнiчних спiльнот ранньофеодальної доби та специфiкою усталених «етнiчних утворень бiльш пiзнiх часiв (особливо при формуваннi нацiй), коли мiж окремими територiями й групами населення встановлюються набагато тiснiшi взаємозв’язки»13. Саме тому етноси виникли в перiод переходу вiд первiсного суспiльства до класового, а нацiї виникають з появою iндустрiального суспiльства.

Становлення нацiй є закономiрною iсторичною тенденцiєю для розвитку європейської цивiлiзацiї, але спiльноти нацiонального типу виникають лише в ранньомодерну добу. Якщо ранньомодернi нацiї можуть бути тiльки етнiчними, то модернi нацiї бувають i етнiчними, i полiтичними, оскiльки ранньомодерний i модерний перiоди нацiєтворення принципово вiдрiзняються, розмежовуючись Великою французькою революцiєю (яка створила iсторичний зразок нацiональної держави; «оголосила» народ джерелом суверенних прав; ототожнила нацiю з усiм народом, незалежно вiд класового чи станового походження; сформулювала iдею про участь всiх членiв нацiї як рiвноправних громадян у вирiшеннi спiльних проблем).

Наявнiсть сформованої нацiональної культури та власного (а не контрольованого iншою державою) iнформацiйного й комунiкативного простору (Можна сподiватися, що пiсля «помаранчевої революцiї» 2004 р. Україна таки почне контролювати свiй iнформацiйний простiр i не дозволить iншим державам тотально порушувати iнформацiйно-психологiчну безпеку української нацiї, як це було протягом 1994–2004 рр.) забезпечує духовну основу для формування полiтичної нацiї. Концептуальна модель полiтичної нацiї є похiдною вiд взаємодiї трьох складових – титульної етнiчної нацiї, створеної нею держави та громадянського суспiльства. Становлення полiтичної нацiї пов’язане також з кардинальними перетвореннями у свiтоглядi та полiтичнiй культурi громадян: оскiльки узаконення державної влади має вiдбуватися на основi вiльного волевиявлення громадян, то це передбачало також перетворення цих iндивiдiв з пiдданих у громадян (саме цей процес перетворення колишнiх «радянських пiдданих» – адже в СРСР фактично iснував «феодальний соцiалiзм» – в українських громадян свiт спостерiгав пiд час «помаранчевої революцiї» 2004 р. в Українi). Якщо утворення етнiчної нацiї ще базується на спiльнiй етнiчностi, то формування полiтичної нацiї вже базується на спiльному громадянствi (але завжди потрiбно враховувати, що громадянське дуже часто «проростає» етнiчним, адже «культурну домiнанту» полiтичної нацiї творить «титульна» етнiчна нацiя, а представники етнiчних i нацiональних меншин в данiй державi приймають її (титульної нацiї) нацiональну мову, нацiональну культуру, базовi цiнностi й iдеологеми, основнi полiтичнi символи й традицiї як державнi). Саме така модель полiтичної нацiї є найбiльш прийнятною для України. Якщо етнiчнi нацiї творять власнi держави, то створена етнiчною нацiєю держава, як правило, сприяє формуванню полiтичної нацiї. Етнiчна нацiя є «серцевиною» полiтичної нацiї у нацiональних державах (основою переважної бiльшостi полiтичних нацiй у Європi є етнiчнi нацiї), а сформована полiтична нацiя слугує певною «захисною оболонкою» для етнiчної нацiї (цей момент є дуже важливим для України).

Всi викладенi вище закономiрностi етнонацiонального розвитку людства мають враховуватися при дослiдженнi українських нацiєтворчих процесiв, але при цьому треба зважити й на деякi специфiчнi моменти: 1) оскiльки українцi пiд час свого iсторичного розвитку змiнили власний етнонiм (подiбне, як вiдомо, траплялось з багатьма народами), то треба враховувати, що при змiнi етнонiму народ залишається самим собою, а збереження колективного «Ми» та самоiдентичностi зумовлюється саме «спадкоємнiстю пам’ятi i свiдомостi»14; 2) сила й дiєвiсть українських нацiєтворчих процесiв на рiзних iсторичних етапах залежала вiд характеру активностi суб’єктiв вiдтворення нацiональної самосвiдомостi народу (на теренах України такими суб’єктами були видатнi церковнi дiячi, гетьмани, братчики, козаки, передовi представники шляхти, вiдомi мислителi, письменники, поети, вченi, громадськi й державнi дiячi); 3) українськi нацiєтворчi процеси були започаткованi у козацьку добу, i це був один з прикладiв iснування «нацiй перед нацiоналiзмом» (Цей термiн є досить умовним, оскiльки йдеться про етнорелiгiйнi рухи у перiод до початку нацiоналiзму. Тут потрiбно враховувати той факт, що в добу середньовiччя не iснувало поняття «нацiональнiсть» в його сучасному розумiннi, адже його заступало iнше – конфесiя, а оскiльки українцi дискримiнувались у тi часи саме за етноконфесiйними ознаками, то й рухи проти такої дискримiнацiї були спрямованi на визволення свого народу, що в цiлому вiдповiдало початку становлення етнiчної нацiї15.) (Дж. Армстронґ вважає, що до числа «нацiй перед нацiоналiзмом» можна зарахувати не тiльки євреїв та вiрмен, але й українцiв, адже останнi не тiльки спромоглися впродовж столiть зберiгати свою спiльнотну iдентичнiсть в умовах iншомовного, iншоетнiчного та iншорелiгiйного середовища, але й змогли органiзувати потужний нацiональний (а точнiше етнорелiгiйний) рух ще до появи нацiоналiзму як такого16).

Таким чином, фундаментальним пiдґрунтям для розгортання українських нацiєтворчих процесiв (якi базувались на результатах етнiчних процесiв) були двi давньоукраїнськi держави ранньофеодального типу – Київська Русь та Галицько-Волинське князiвство; українськi нацiєтворчi процеси (перебiг яких iстотно гальмувався зовнiшнiми чинниками) були започаткованi в серединi ХVІ ст., становлення i утвердження української модерної етнiчної нацiї вiдбувалось протягом ХVІІ–ХХ ст.; процес становлення української полiтичної нацiї розгорнувся на початку ХХ ст. (хоча духовно-свiтоглядне та iдеологiчне пiдґрунтя для цього було закладене ще в другiй половинi ХІХ ст.), а етап її утвердження триває i нинi, активiзуючись подiями «помаранчевої революцiї».

Перший (самоорганiзацiйно-визвольний) етап українських нацiєтворчих процесiв розпочався в серединi ХVІ ст. i завершився в кiнцi 50-тих рокiв ХVІІ ст. У цей перiод козацтво стає органiзованою силою; активiзуються соцiальнi та етнорелiгiйнi рухи; розгортають свою дiяльнiсть українськi братства; створюються братськi школи; перекладається українською мовою Пересопницьке Євангелiє, видається Острозька Бiблiя; вiдновлюється православна iєрархiя; засновуються Острозька колегiя та Києво-Могилянська академiя; активiзується дiяльнiсть багатьох представникiв української елiти (С. Орiховського-Роксолана, І. Вишенського, Д. («Байди») Вишневецького, Й. Верещинського, К. Острозького, З. Копистенського, М. Смотрицького, П. Беринди, К. Саковича, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького та iн.), якi захищали самобутнiсть та права українського народу i очолювали активну боротьбу українцiв за нацiональну незалежнiсть; починається процес кристалiзацiї ранньомодерної нацiональної iдентичностi українського народу; мобiлiзується його iсторична пам’ять; постають важливi нацiонально-полiтичнi iдеологеми; окреслюються нацiональнi iнтереси. Широкий нацiонально-визвольний рух, у який були втягнутi всi стани i соцiальнi групи, супроводжувався витворенням власної держави. Визвольна вiйна дала потужний iмпульс для закрiплення традицiй збройної боротьби за нацiональнi iнтереси та державну незалежнiсть, для переростання українського етносу в українську етнiчну нацiю, для розвитку української нацiональної культури, а також для поступового закрiплення назви «Україна» за козацькою державою, а самоназви «українцi» – за її етнiчним населенням.

Другий (деструктивний, iз залишками «пульсуючих» нацiєтворчих устремлiнь) етап українського нацiєтворення тривав з початку 60-х до 80-х рокiв XVII ст. У цей час умови iснування самостiйної козацької держави неухильно погiршуються, нацiєтворчi процеси гальмуються, нацiонально-культурне життя України занепадає, київська церква пiдпорядковується московському патрiарху. Розпочинається перiод трагiчного занепаду (Руїна) Української козацької держави та величезного спустошення й знелюднення Правобережної України. Гетьман П. Дорошенко в 1666– 1669 рр. робить спробу возз’єднати українськi етнiчнi землi в межах нацiональної держави, але загострення внутрiшньополiтичної ситуацiї, зумовлене постiйним втручанням Росiї, не дають змоги це зробити. Москва каталiзує багато неґативних антиукраїнських процесiв: поступове обмеження самостiйностi, посилення адмiнiстративної, фiнансової i торговельної залежностi України вiд росiйського уряду, розкол козацтва, провокування братовбивчих воєн, iмперська орiєнтацiя українського духовенства, розшматування української етнiчної територiї, запровадження крiпосництва росiйського зразка, придушення будь-яких виявiв нацiональної самоiдентифiкацiї. Пiсля укладення «Вiчного миру» мiж Росiєю i Польщею (1686) українськi землi майже на три столiття були подiленi мiж сусiднiми державами. Наслiдками Руїни стали лiквiдацiя державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, втрата великої кількості її населення, занепад господарського та культурного життя. Рештки самоуправлiння зберiгались лише на Лiвобережжi.

Третiй етап українського нацiєтворення – мазепинський – тривав з кінця XVII до першої чвертi ХVІІІ ст., коли була досягнута певна стабiльнiсть влади – впродовж 22 років гетьманом був І. Мазепа, який сприяв динамiчному розвитку освiти, науки i культури України. Це був час органiчного розвитку i утвердження українського бароко як власне нацiонального культурного стилю. В цей перiод активiзується процес формування української нацiональної культури як самостiйної, самобутньої й самодостатньої частки європейської культури. Хоча спроба гетьмана І. Мазепи вивiльнитися «од рабства та зневаги» i утвердитися «на найвищому ступенi свободи та самостiйностi»17 не мала бажаних наслiдкiв, хоча продовжуються антиукраїнськi дiї (виходить перший царський указ проти української мови (1720), утворюється Перша Малоросiйська колегiя (1722) – орган управлiння Лiвобережною Україною), але нацiєтворчi прагнення багатьох українцiв не згасають (лiтописи Г. Граб’янки (1710) та С. Величка (1720) закрiплюють за козацтвом функцiї полiтично активного народу – захисника Батькiвщини, спiльної спадщини i «посполитого люду»; полiтична дiяльнiсть П. Орлика та укладена ним Конституцiя (1710) спрямовуються на утвердження «вiльної нацiї»18; опозицiйна дiяльнiсть П. Полуботка, С. Савича та А. Чарниша спрямовується проти намагань Петра І лiквiдувати українську автономiю).

З першої чвертi ХVІІІ ст. починається четвертий етап українських нацiєтворчих процесiв (етап гальмування й занепаду), який тривав до кiнця ХVІІІ ст. Антиукраїнський наступ продовжився: iмперiя намагається покласти край сепаратистським настроям козацької старшини, чинить безпрецедентний тиск на український провiд з метою його знеособлення, розколу i позбавлення реального впливу на населення, 1754 р. скасовується митний кордон мiж Україною i Росiєю, 1764 р. лiквiдується гетьманство i створюється Друга Малоросiйська колегiя, 1765 р. лiквiдується козацький устрiй Слобожанщини, 1775 р. – Запорозька Сiч, 1781 р. перестає iснувати автономiя України, 1783 р. остаточно закрiплюється крiпосництво, на українськi землi починають масово поселяти чужинцiв (сербiв, болгар, нiмцiв, грекiв, молдаван, росiян-розкольникiв). Козацька старшина поступово розчиняється у росiйському дворянствi, починається процес нацiонально-культурної фраґментацiї української культури i переорiєнтацiї мистецької та наукової елiти на створення iмперської культури. Вiдбувається певна деформацiя українського «Ми» та його трансформацiя в напрямку до загальноiмперського «Ми». Нацiєтворчi устремлiння окремих представникiв української елiти (Я. Марковича С. Дiвовича, Г. Полетики, Т. Калинського, Г. Покаса, П. Симоновського, С. Лукомського, О. Рiґельмана, О. Шафонського, М. Антоновського, М. Милорадовича, А. Чепи, Ф. Туманського та iн.); та акти протесту (П. Полуботка, К. Розумовського, В. Капнiста) проти несправедливої полiтики Москви не були спроможнi систематизувати й впорядкувати тi уявлення й патрiотичнi почуття суспiльства, якi б уможливили становлення нацiональної самосвiдостi українцiв як масового феномена.

П’ятий етап українських нацiєтворчих процесiв спiвпав з першим (академiчно-дослiдницьким) етапом нацiонального вiдродження України, який тривав з кiнця ХVІІІ ст. до 40-х рокiв ХІХ ст. Нацiонально-культурне «пробудження» було пiдготовлене лiтературною творчiстю Г. Сковороди (створила передумови для формування нової української лiтературної мови на народнiй основi) й «Одою на рабство» В. Капнiста, i започатковане «Енеїдою» І. Котляревського та «Історiєю Русiв». Цей етап продовжили Г. Кониський, В. Капнiст, О. Павловський, Д. Бантиш-Каменський, В. Лукашевич, Г. Квiтка-Основ’яненко, І Срезневський, М. Максимович, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Бiлоусов, Є. Гребiнка та визначнi культурно-полiтичнi дiячi Закарпаття кiнця ХVIII ст. – початку ХІХ ст. Нацiєтворчi процеси в цю добу були активiзованi дiяльнiстю професорiв та студентiв Харкiвського та Київського унiверситетiв, Нiжинської гiмназiї вищих наук кн. Безбородька, дiяльнiстю «Малоросiйського таємного товариства», активiстiв «Руської трiйцi» М. Шашкевича, І. Вагiлевича, Я. Головацького та iн.

Шостий етап українських нацiєтворчих процесiв збiгся з другим – культурно-просвiтницьким – етапом українського нацiонального вiдродження, який був започаткований першим виданням «Кобзаря» (1840) Т. Шевченка та дiяльнiстю «братчикiв» (1846–1847) i тривав до кiнця ХІХ ст. Вiн був ознаменований романтичним нацiоналiзмом, зародженням української iдеї в документах Кирило-Мефодiївського товариства, дiяльнiстю Пiвденно-Захiдного вiддiлу iмператорського Росiйського географiчного товариства, «Старої громади», «Братства Тарасiвцiв», першої полiтичної емiграцiї (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський) тощо. Процес самоконституювання й самоорганiзацiї української нацiї супроводжувався грандiозною дослiдницькою працею українських вчених, «будителiв» i сподвижникiв (Т. Шевченка, М. Костомарова, В. Бiлозерського, М. Гулака, П. Кулiша, М. Максимовича, Є. Гребiнки, М. Маркевича, П. Чубинського, І. Франка, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Драгоманова та iн.). Завдяки цiй працi українцi почали масово засвоювати новий принцип i спосiб соцiальної iдентифiкацiї – нацiональний.

Сьомий етап українських нацiєтворчих процесiв збігся з третiм етапом українського нацiонального вiдродження (початок ХХ ст. – 1991), який можна назвати етапом полiтичного самовизначення. У цей час створюються першi українськi полiтичнi партiї, пишуться першi полiтичнi програми («Самостiйна Україна» М. Мiхновського та iн.), розгортають свою дiяльнiсть полiтичнi органiзацiї «Товариство українських поступовцiв», «Союз визволення України» та iн., вiдбувається українська нацiонально-визвольна революцiя, Українська Центральна Рада вiдновлює українську державнiсть та полiтичний статус української нацiї. Наукова й громадська дiяльнiсть М. Грушевського, С. Єфремова, В. Винниченка, С. Петлюри, М. Шаповала, Д. Донцова, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Липи, Ю. Липи, О. Бочковського, А. Волошина, І. Огiєнка, В. Старосольського, В. Кучабського та багатьох iн. впливає на пiднесення нацiональної самосвiдомостi українського народу та українського патрiотизму. Визвольна дiяльнiсть українських воякiв (Сiчовi стрiльцi, ОУН, УПА та iн.) значно прискорила процес нацiонального пробудження українцiв та вiдродження нацiонального духу. Цей етап затягнувся через величезнi перешкоди з боку Росiї: коротка доба українiзацiї змiнилась масовим терором (тут потрiбно згадати i «Розстрiляне Вiдродження», i розкуркулення, i асимiляцiю, i голодомори, i лiнґвоцид, i геноцид, i етноцид українського народу, боротьба якого за свою державну незалежнiсть нiколи не припинялась, достатньо згадати звитяжцiв УВО та ОУН, трiумф i трагедiю Карпатської України, Акт 30 червня 1941 року, боротьбу ОУН-УПА тощо). Проголошення Декларацiї про державний суверенiтет України (1991) та Всеукраїнський референдум 1991 р. завершили цей етап.

В груднi 1991 р. почався восьмий – громадянсько-державницький – етап українських нацiєтворчих процесiв. Основними завданнями цього етапу є змiцнення української державностi, розвиток громадянського суспiльства та формування української полiтичної нацiї європейського типу. Яскравим виявом цього етапу стала «помаранчева революцiя» 2004 р.

Сьогоднi, пiсля «помаранчевої революцiї», коли найвiдповiдальнiшi громадяни почали вiдчувати себе активними членами суспiльства, коли молода українська полiтична нацiя яскраво виявила свою колективну суб’єктнiсть, постає нагальна потреба вiдновити консолiдуюче, нацiєтворче й цивiлiзацiйне значення всiх освiтнiх, громадських, культурно-мистецьких установ та ЗМІ, якi зможуть позитивно вплинути на формування в Українi громадянського суспiльства та зрiлої полiтичної нацiї європейського типу. Найбiльш прийнятною для сучасної України є нацiональна iдентичнiсть полiтико-громадянського типу, яка може поєднуватися з iншими рiзновидами iдентичностей – класовою, релiгiйною, етнiчною, професiйною тощо. Нацiональна iдентичнiсть полiтико-громадянського типу за самою своєю суттю багатовимiрна, адже вона охоплює, але не скасовує етнiчну, мовну, релiгiйну, регiональну, професiйну, класову, вiкову, статеву та iншi iдентичностi.

Головними перешкодами на шляху становлення української полiтичної нацiї європейського типу є зрусифiковане та «зрадянiзоване» населення, якому нав’язанi неадекватнi тоталiтарнi радянськi мiфологеми й стереотипи, а також певнi українофобськi тенденцiї. Для формування української полiтичної нацiї потрiбно iнтеґрувати нацiональнi меншини в українське суспiльство (без втрати їхньої культурної самобутностi), нацiоналiзувати свiй iнформацiйний простiр, активiзувати формування громадянського суспiльства, подолати нав’язану Українi реґiональну фраґментацiю, розширити простiр української мови, вiдновити iсторичну пам’ять українцiв, припинити процеси лiнґво-етнiчної мiксацiї в українських ЗМІ, знiвелювати вплив тоталiтарних мiфологем, стереотипiв та українофобських тенденцiй, розвивати у громадян України спiвпричетнiсть до своєї держави, полiтичну культуру, демократичнiсть i толерантнiсть. Важливими передумовами формування української полiтичної нацiї є запровадження європейських стандартiв життя в економiчнiй та полiтико-правовiй сферах.

1Див. працi таких вчених: О. Андрiєвський, В. Баран, О. Бочковський, І. Варзар, О. Голубоцький, Я. Грицак, Т. Гунчак, О. Гуржiй, Я. Дашкевич, І. Дзюба, С. Єкельчик, О. Забужко, Л. Залiзняк, В. Іванiшин, Я. Ісаєвич, Г. Касьянов, З. Когут, Б. Кравченко, І. Кресiна, В. Крисаченко, В. Кулик, І. Лисяк-Рудницький, В. Лiсовий, П. Магочiй, Ю. Охримович, В. Петров, Г. Пiвторак, А. Пономарьов, Б. Попов, В. Потульницький, Р. Роздольський, М. Розумний, Т. Рудницька, М. Рябчук, Ф. Сисин, В. Смолiй, В. Степанков, М. Степико, І. Химка, А. Черненко, М. Чубатий, О. Шморгун, Р. Шпорлюк, В. Щербакiвський, Н. Яковенко та iн. 2Див. працi таких вiдомих вчених, як Б. Андерсон, Д. Армстронг, Ф. Барт, О. Бауер, І. Блюнчлi, М. Вебер, Е. Гелнер, Е. Гобсбаум, А. Т. С. ван Гофф, Л. Грiнфельд, М. Грох, С. Гутнер, Н. Гутнiк, Р. Девiс, Р. Дженкiнс, К. Дойч, Е. Дюркгейм, Е. Ерiксон, А. Капелер, Е. Кедурi, Г. Кон, В. Коннор, Ф. Майнеке, М. Мiд, С. Московiчi, К. Реннер, Дж. Ротшiльд, Г. Сетон-Вотсон, Е. Смiт, Л. Снайдер, Г. Теджфел, Дж. Тернер, М. де Унамуно, Ю. Хабермас, М. Хаген, Т. Хiнчевська-Геннель, Б. Шейфер, К. Юнг та iн. 3Див.: Соколовский С. В. Парадигмы этнологического знания // Этнографическое обозрение. – 1994. – № 2. – P. 3–17; Винер Б. Е. Этничность: в поисках парадигмы изучения // Этнографическое обозрение. – 1998. – № 4. – С. 3–27. 4Див.: Забужко О. С. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст. – К., 1993. – С. 6. 5Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – М., 1987. – С. 97–112. 6Тишков В. А. Забыть о нации // Этнографическое обозрение. – 1998. – № 7. – С. 3–26. 7Див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., 2003. – С. 997. 8Див.: Семенов Ю. И. К определению понятия «нация» // Народы Азии и Африки. – 1967. – № 4. 9Бойко С., Воропаєва Т. Становлення етнiчної самосвiдомостi українського народу // Українознавство – 2004. Календар-щорiчник. – К., 2003. – С. 74. 10Див.: Peter Winch. The Idea of Social Science. – London; Henley, 1997. 11Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations. – Cambridge: Univ. Press, 1985. – P. 109. Відомий український вчений М. Шаповал у своїй праці «Визволення і відродження України» (1926) подав «5 фаз українського національного відродження» (ЦДАВО України. – Ф. 3563, Опис справ особистого фонду голови головного політичного комітету УПРС за кордоном, доктора соціології Микити Юхимовича Шаповала 1907–1932, спр. 5, арк. 12). Можливо, М. Грох був знайомий з цією працею М. Шаповала, яка, вірогідно, вплинула на його відому класифікацію. 12Див.: Meineke F. Weltburgertum und Nationalstaat. – Berlin, 1919. Цiкаво, що вже пiсля того, як послiдовники Ф. Майнеке, вiдомi вченi Я. Крейчi та В. Велiмскi ще у 1981 р. зарахували українцiв до повномасштабних нацiй, тобто таких, якi є одночасно i етнiчними, i полiтичними (Див.: Krejci Ja., Velimsky V. Ethnic and Political Nations in Europe. – New York, 1981. – P. 58–59), деякi українськi вченi вже пiсля 1991 р. продовжують стверджувати, що українцi є виключно етнiчною нацiєю. 13Етнiчна iсторiя давньої України. – К., 2000. – С. 214. 14Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история / 2-е изд. – М., 1979. – С. 191. 15Див.: Armstrong J. Nations before Nationalism. – Chappel Hill, 1982. 16Див.: Armstrong J. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. by P. J. Potichnyj, M. Raeff, J. Pelenski, G. N. Zekulin. – Edmonton, 1992. – P. 128. 17Див.: Вивiд прав України. – 2-е вид. – Нью-Йорк, 1964. – С. 80–85. 18Див.: Мельник Л. Г. Конституцiя 1710 року П.Орлика // Вiсник Київського унiверситету. Історико-фiлологiчнi науки. – Вип. 2. – К., 1991. – С. 3–23.