Українознавство – 2005: Календар-щорічник


Ірина Грабовська

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ

Сьогоднi в Українi реальнiсть значно випереджає будь-який науковий аналiз. А вiдтак розглядати вплив фiлософiї як самосвiдомостi епохи на формування масової свiдомостi суспiльства не лише надзвичайно складно, але i дуже вiдповiдально.

Попереднi роки української незалежностi не проминули даремно. Українське суспiльство пройшло нелегкий шлях до власного самоусвiдомлення i адекватної самооцiнки. Зрештою, накопичилась критична маса порушень норм гiдного iснування людини в Українi, що i призвело до такого мало очiкуваного будь-якими полiтичними силами соцiального вибуху. Навiть українська полiтична опозицiя, очолювана Вiктором Ющенком, вочевидь, не розраховувала на такий потужний розмах народного руху. Звичайно, українська iнтелектуальна громада разом з усiм народом пройшла за цей час певний шлях духовного становлення та самоусвiдомлення, який став каталiзатором (поряд iз так званими матерiальними чинниками) революцiйних процесiв у сучаснiй Українi.

Зрештою, всi цi подiї простимульованi попереднiми роками iснування самостiйної української держави, якi вписуються в сучасну фiлософську теорiю симулякрiв. Чи не найцiкавiшим фiлософом, який обґрунтував теорiю симулякрiв в контекстi розвитку людської цивiлiзацiї є француз Ж. Бодрiяр. У своєму широко вiдомому творi «Символiчний обмiн i смерть» вiн описав процес «… нагромадження певних тенденцiй, що врештi-решт призвело до виникнення симулякрiв, – порожнiх знакiв суспiльного буття, котрi не мають нiчого спiльного не лише iз трансцендентною моделлю певного явища (любовi, ненавистi, сексуальностi, виробництва, патрiотизму тощо), але й iз її копiєю. Симулякр – це рiч у собi, себто цiлковито безреферентне явище; будь-яка модель. Полiтика, культура, економiка, мораль уже нiчого не являють собою – вони є просто примарами цих явищ, примарами, котрi приховують вiд нас той факт, що вони вже втратили будь-який змiст i зберiгають лише зовнiшню подiбнiсть iз оригiналами. Внаслiдок цього стає неможливим збагнути реальнiсть, оскiльки її вже замiнила гiперреальнiсть; водночас пересiчна свiдомiсть вiдчуває тугу за справжнiстю свiту, однак справжнiсть недосяжна, тому що вона може iснувати лише в циклiчностi символiчного обмiну (у спаленнi, руйнуваннi будь-яких тенденцiй). Врештi-решт нагромадження i симуляцiя призводять до того, що в суспiльствi конденсується величезний потенцiял смертi»1.

«Справдi, – зазначає український дослiдник Л. Кононович, – у свiтлi бодрiярiвської теорiї сучасна Україна є величезним нагромадженням тенденцiй, котрi свого часу не обмiнялися, не зруйнувалися, не спалилися, – i мертвим тягарем зависли над цiлим суспiльством, породивши низку порожнiх, безреферентних знакiв. Симулякри присутнi повсюдно, вони заповнюють усi сфери громадського життя. Симуляцiя нацiонального вiдродження. Симуляцiя демократiї. Симуляцiя прав людини. Симуляцiя економiчного зростання i полiпшення добробуту громадян. Симуляцiя пенсiйного забезпечення. Симуляцiя видавничої дiяльностi, коли книги виходять накладом двi-три тисячi примiрникiв. Симуляцiя нацiонального кiнематографу, якого нiхто не бачить. Симуляцiя лiтератури, котра дедалi бiльше нiчого не захищає i нiкого не зачiпає. Симуляцiя полiтичної боротьби, коли iмiтується структурування на лiвицю i правицю, а насправдi державою заправляє одна полiтична сила…»2

У контекстi всього вище викладеного українознавчi дослiдження набувають ваги як такi, що ґрунтуються на принципах системного концептуального пiдходу до «буття сутностi» (Гайдеггер) – реальної України. Сучасне наукове українознавство базується на широкому колi соцiогуманiтарної проблематики. Уявити розумiння такого феномену поза найскладнiшими фiлософськими роздумами з приводу українськостi та українства як такого неможливо. З одного боку, це нова i мало ще розроблена проблематика, пов’язана iз набуттям Україною незалежностi, з iншого ж – в основi актуальних пiдходiв лежить давня фiлософська традицiя, в тому числi i власне українська фiлософська традицiя, яка так чи iнакше намагалася вiдповiсти на запитання, подане Михайлом Грушевським у виглядi формули: «Хто такi українцi i чого вони хочуть?» Не можна не погодитись iз думкою одного iз найвiдомiших сьогоднi в Українi дослiдникiв iсторико-фiлософського українознавства В. Горського: «…серед багатоманiття культурних витворiв народу особливої ваги набуває осягнення сутностi його фiлософiї, що утворює духовний стрижень культури, є самопiзнанням її»3.

Українськiй духовнiй традицiї властиве «…неприйняття абстрактного, вiдiрваного вiд життя фiлософського теоретизування. Можна сказати, що наша вiтчизняна духовна традицiя в межах європейської культури демонструє той тип мислення, що тяжiє не до “платонiвсько-арiстотелiвської” лiнiї фiлософiї, яка вiдповiдно до законiв наукового мислення прагне до iстини, незалежної вiд людини й людства, а до iншої, “александрiйсько-бiблiйної”, орiєнтованої на здобуття не так безсторонньої iстини, як правди, що будується як драма людського життя»4.

Саме через таку специфiку мислення «укорiнене в українськiй духовнiй культурi розумiння фiлософiї» зумовлює наявнiсть яскраво виявленого по-фiлософському значущого iдейного шару в пiдґрунтi найрiзноманiтнiших витворiв цiєї культури. Дослiдник, який прагне на основi аналiзу пам’яток української духовностi реконструювати сутнiсть фiлософської думки нашого народу, не може обмежуватись у своєму аналiзi лише професiйно фiлософськими трактатами. У такому аналiзi, зазначає С. Аверинцев, «дослiдник обмежує себе вже не формальним вiдбором матерiалу, а лише модусом, в якому матерiал розглядається». Увага дослiдника зосереджується не так на сферi властиво фiлософської дiяльностi, як на iнших, нефiлософських зонах культури, де й зароджуються, в тому числi й на рiвнi безпосередньо-iнтуїтивного осягнення свiту (в образi чи в символi), тi смисложиттєвi уявлення, що згодом можуть бути сформульованi у виглядi певних фiлософських iдей i теорiй. У цих же зонах здiйснюється реальне функцiонування фiлософських iдей у культурi. Дослiдник тут здобуває право вiльного пересування в усьому духовному просторi культури, залучаючи до орбiти свого аналiзу найрiзноманiтнiшi тексти, подiї, якi аж нiяк не вкладаються в номенклатуру новоєвропейської фiлософсько-наукової писемностi. Але саме вони вiдтворюють сформований вiддавна в межах української культури, вiдмiнний, як вiд Сходу, так i Заходу, хоч з ними обома пов’язаний тип фiлософування. Вiн вiдзначається не так предметом (ним завжди є всезагальне), як суб’єктом пiзнання. Суб’єкт, «любомудр», фiлософ є тут не суто ґносеологiчним, а цiлiсним суб’єктом. Вiн не обмежується функцiєю вiдображення буття чогось зовнiшнього щодо нього, як це властиво емпiризмовi. Вiн мислить себе як це характерно для представникiв панлогiзму, тотожним буттю. Тут суб’єкт виступає як факт у серединi буття. Фiлософський пiзнавальний процес є життям суб’єкта у свiтi. Для цiлiсного суб’єкта типовою є єднiсть морального й гносеологiчного. Вiн не обмежується осмисленням усезагального як об’єктивно-безособової дiяльностi, а й переживає його як свою долю. До фiлософських висновкiв вiн доходить через пошук особистiсного сенсу життя, через внутрiшню боротьбу й власний душевний досвiд. Саме тому в українськiй культурi складається фiлософiя, домiнувальну iнтенцiю якої становить екзистенцiйно-антропологiчна редукцiя фiлософського знання. Здавна ця фiлософiя розвивалася навколо проблеми людини та людської iсторiї.

Вона є стрижнем, що забезпечує рiвновагу, пов’язує в певну цiлiснiсть увесь ансамбль духовних творiв української культури, щодо якої фiлософiя є виявом духу нацiї, втiленої в iсторiї її культури5.

Функцiонуючи органiчно в контекстi культурного розвитку, фiлософiя України протягом своєї iсторiї видозмiнюється у вiдповiдностi до зрушень, якi вiдбуваються в культурi нацiї загалом. Таким чином, виправданою є перiодизацiя iсторiї фiлософiї України з урахуванням змiн iсторичних типiв нацiональної культури, що вирiзняються передусiм характером свiтоглядної «матрицi», яка вiдповiдає структурним особливостям даного типу культури. «Змiни, що зумовлюють якiсну своєрiднiсть сутностi та способiв побутування фiлософiї у певному iсторичному типi культури, передбачають урахування трьох головних компонентiв: 1) духовно-змiстовного, що, власне, й визначається належнiстю до певного типу культури, характеризує модель свiту, яка панує в нiй; 2) морфологiчного, який потребує брати до уваги ознаки фiлософiї як автономної системи у сферi культури й спрямовує до визначення якiсної характеристики її змiсту, розгортання й трансформацiї структури фiлософського знання, змiни способiв функцiонування її головних блокiв та iн.; 3) iнституцiонального, що виходить з урахування змiни мiсця, яке посiдає фiлософiя в системi культури, характеру спiввiдношення її з наукою, релiгiєю, полiтикою, мистецтвом тощо, яке за всiєї iнварiантностi стану фiлософiї у культурi може докорiнно змiнюватись»6, – зазначає В. Горський.

У просторi мiж «вiчними» фiлософськими проблемами iснує цiле поле фiлософської дiяльностi, яке потребує спрямування зусиль на розв’язання конкретних болючих проблем сучасної України. Зокрема, фiлософiя нацiонального та державотворчого процесiв в Українi, проблеми iдентичностi та самоiдентифiкацiї українцiв, специфiка процесу розвитку сучасної культури та багато iнших, не менш нагальних та гострих питань iз життя української спiльноти ХХІ столiття.

Із зростанням реального часу iснування української самостiйної держави зростає i обсяг самого предмета дослiдження для українознавчої соцiогуманiстики. Сьогоднi стало зрозумiлим, що багато з прогнозiв щодо розвитку української нацiї як модерної, сучасної, цивiлiзованої не справдилось у попереднi тринадцять рокiв української незалежностi. Зазнали фiаско чимало мiфiв масової свiдомостi, якi базувались на принципових позитивних iдеях європейськостi, розвинутостi, загального високого добробуту для всiх громадян, справедливостi, громадянського суспiльства, рiвностi перед законом, цивiлiзованостi економiчного розвитку тощо. З iншого боку, за роки незалежностi було остаточно поруйновано мiфи про повернення до СССР, «єдiно-недiлiмой Вєлiкой Родiни», мiф про можливiсть вiдтворення комунiзму на теренах України, «єдiной» нацiї, слов’янської єдностi тощо.

Вiд усвiдомлення суспiльною думкою вище наведених реалiй вiдбувається i корекцiя у розумiннi глибинних засад функцiонування українцiв як спiльноти у сучасному свiтi.

Чи не найцiкавiшим напрямом сучасних соцiогуманiтаристичних пошукiв є дослiдження масової мiфологiчної свiдомостi та специфiки витворення модерної нацiональної мiфологiї, яка, за авторитетним твердження вiдомого дослiдника нацiоналiзму Е. Смiта, є невiд’ємною i обов’язковою складовою виникнення, формування, iснування у свiтi будь-якої сучасної нацiї.

Сьогоднi маємо чималу кiлькiсть дослiджень, присвячених аналiзу iснуючих у суспiльствi мiфiв. Вони заповнюють тi нiшi в масовiй свiдомостi, якi не встигають адаптуватися до реальних стрiмких змiн. Зрештою, не можна не погодитись iз твердженням Н. Бердяєва про те, що мiфи набагато динамiчнiшi, нiж реальнiсть. Так завжди було в iсторiї. Абстрактнi думки, якi набули форми мiфiв, можуть перевернути iсторiю, радикальним чином змiнити суспiльство. Всi революцiї базувались на мiфах. Навiть капiталiзм, що вiдрiзняється своєю утилiтарнiстю та вiдсутнiстю пафосного романтизму, базувався на мiфовi про надприродний порядок i гармонiю, що настає внаслiдок постiйної боротьби iнтересiв, конкуренцiї.

Нацiональнi мiфи iнакше називають громадянськими релiгiями за силою впливу i зовнiшнiми формами прояву масами прихильностi до цих iдей. Крiм того, за твердженням такого вiдомого сучасного дослiдника модерних нацiональних мiфiв, яким є фiлософ Ж. Нiва, будь-якi радикальнi суспiльнi змiни спочатку набувають форми новiтнiх релiгiйних течiй, вiрувань, сект. І не так вже й важливо, чи їхня форма традицiйна, чи використовує найсучаснiшi комп’ютернi технологiї у своєму арсеналi.

Сучаснi дослiдження новiтньої нацiональної мiфологiї ґрунтуються на працях Н. Бердяєва «Царство Духа i царство Кесаря», О. Гриценка «Своя мудрiсть», «Нацiональнi мiфологiї та “громадянська релiгiя” в Українi», О. Забужко «Вiйна i мовчання» та «Шевченкiв мiф України», Р. Кiся «Фiнал третього Риму», М. Мариновича «Українська iдея i християнство», В. Мороза «Твердi мелодiї», Ж. Нiви «Народження та смерть нацiональних мiфiв», В. Лiсового, О. Проценко «Нацiоналiзм, нацiя та нацiональна держава», О. Пахльовської «Українська культура у вимiрi “пост”: посткомунiзм, постмодернiзм, поствандалiзм», М. Рябчука «Мiф про мiф, або чому українцi не можуть бути українцями», Е. Смiта «Нацiональна iдентичнiсть», К. Хюбнера «Істина мiфу» та багатьох iнших авторiв7.

Як зазначав Н. Бердяєв, людина входить в людство через нацiональну iндивiдуальнiсть8. Отже, доля нацiї – лише в руках цiєї нацiї як колективного суб’єкта i нiде бiльше.

Виникнення та широке розповсюдження суспiльних мiфiв як нацiонал-патрiотичного спрямування, так i тих, що несуть на собi «родимi плями» колонiального минулого, пояснюється розгубленiстю перед реальним життям i швидкими, здебiльшого мало контрольованими змiнами, тобто, перед ситуацiєю, в яку потрапила сучасна українська людина у ХХІ столiттi. Мiф, що є принципом вiдносин у свiтi, завжди уявляється суб’єктам, якi спостерiгають iз-зовнi, чiтко окресленим предметним простором, реально сущим та таким, що призводить до певних результатiв. Тобто, мiф як частина суб’єктивних уявлень сучасної людини є для неї такою ж реальнiстю, як довколишня дiйснiсть. Розрив мiж статичною свiдомiстю ХІХ столiття, якою, на думку М. Рябчука9, характеризується масова українська свiдомiсть, i реалiями столiття ХХІ, в яке вступило людство i стимулює витворення надзвичайно широкого спектру новiтнiх українських мiфологiй. А вони, в свою чергу не дозволяють суспiльству, насамперед, iнтелектуальним та владним елiтам, приймати адекватнi рiшення та правильно оцiнювати можливi наслiдки прийнятих та здiйснених рiшень. Звiдси i постiйнi хитання мiж Заходом та Сходом як перспективними шляхами iнтеґрацiї.

Наявнiсть європейської територiї, якою є Україна, без масової європейської людини, яка пройшла вишкiл рацiоналiзмом картезiанської доби, стимулює виникнення специфiчної «недоєвропейської» реальностi. Вiдомо, що у посткартезiанському свiтi смисли iснуючому надає суб’єкт, через який i оприявнюється буття. У цьому змiст i суть власного iснування як «Я» чи «Ми» за Гайдеггером. Отже, новоєвропейська людина не може позбутися вiдповiдальностi за наданi буттю змiсти без втрати власного буття. Власне це є те, що i робить сучасного європейця, як iдеальний тип, сучасною людиною. Тому тут самозрада внутрiшнiм смислам дорiвнює смертi. Навряд чи в такий антропологiчний тип вписується масовий український суб’єкт, зокрема, владний. Може тому постiйно на чiльне мiсце цiннiсних самохарактеристик українцiв виходить, наприклад, вiрнiсть традицiям. Прихильнiсть до мiфологiзованого минулого з ознаками українського патрiархального раю стала певним лакмусовим папiрцем для подiлу на своїх та чужих. І часто вже не має значення, що прихильник українського села, як носiя цiєї сакральностi, так само спокiйно розкрадає капiтал в офшорних зонах, як i ворог української традицiйностi.

А мiж тим «замiшана на поверховостi та погордi втеча в традицiю не здатна, сама по-собi, нi до чого, крiм страусячої слiпоти перед iсторичним моментом.» (Гайдеггер М.) Так чи iнакше, як людина, так i спiльнота постiйно опиняється перед потребою вибору. Лише настiльки – i наскiльки – людина взагалi i по-сутi стала суб’єктом, перед нею як наслiдок невiдворотно повстає запитання, чи хоче i чи повинна вона бути суб’єктом, – яким в якостi новоєвропейської iстоти вона вже є, – як обмежене своєю примхою…Я або ж як суспiльне Ми, як iндивiд чи як спiльнота, як одиниця соцiуму чи як рядовий член в органiзацiї, як держава i нацiя, як народ чи як загальнолюдський тип новоєвропейської людини. Мiра самостояння у сучасному свiтi визначається, насамперед, мiрою вiдповiдальностi та волевиявлення, i лише потiм наявнiстю, наприклад, такого фактору, як територiя. І тут знову є розбiжнiсть мiж самохарактеристиками європейськими та українськими. Факт визначення власної цiнностi у свiтi насамперед через наявнiсть територiї у дослiдженнях, якi iнколи аж занадто претензiйно називають себе українською геополiтикою, є досить красномовною характеристикою на користь «несучасностi» України. Знову ж таки з нацiональних теорiй найбiльше розумiння знаходять тi, якi базуються на територiальному чинниковi як одному iз найголовнiших. Як показав класик теоретичного нацiоналiзму Е. Смiт, нацiєю є не будь-який колектив людей, а таке спiльне угрупування, що має власну назву, свою iсторичну територiю, спiльнi мiфи та iсторичну пам’ять, спiльну масову громадянську культуру, спiльну економiку i єдинi юридичнi права та обов’язки для всiх членiв.

Наявнiсть спiльної територiї ще з жодного етносу, як вiдомо, не витворила нацiю. Адже лише та свiдомiсть, яка переростає у спiльну самосвiдомiсть навiть при вiдсутностi спiльної територiї є ознакою модерної нацiї. Об’єктивне та суб’єктивне (мiфи, iдеї, iдеали) в суспiльному життi i в людськiй iсторiї безперервно взаємодiє та переходить одне в iнше: мiфи, iдеї та iдеали об’єктивiзуються в поведiнцi та установах, цi об’єктивiзованi явища, у свою чергу, впливають на появу нових мiфiв, мiфоподiбних утворень, iдей та iдеалiв. Спосiб життя людських суспiльств є наслiдком створеної ними культури (в антропологiчному значеннi слова – як всього, створеного людьми в додаток до природного оточення). З усiма цими питаннями українцям доведеться розiбратись. Інакше бiльшiсть нацiональних проектiв розвитку будуть наштовхуватись на складнi перешкоди.

Фiлософськi проблеми вiдрiзняються вiд будь-яких iнших своєю «вiчною» актуальнiстю, бо кожна епоха розв’язує їх для себе щораз знову. І в цьому планi цiкавими є українознавчi розвiдки, орiєнтованi на використання метатеорiй, зокрема, фiлософiї iсторичного процесу. Перспективними є метаiсторичнi розвiдки, що базуються на основi новiтнiх даних синергетики, теорiї гiперциклiв, космологiї, геологiї, бiологiї, вiкової психологiї та фiлософiї iсторiї. В межах вищеозначеної проблематики дослiдниками робиться спроба визначення змiстовних вимiрiв iсторичного процесу у контекстi нелiнiйного мислення. Таке визначення здiйснюється з використанням нелiнiйної методологiї, що розробляється у контекстi глобального еволюцiонiзму та синергетики. Аналiз базується на виявленнi таких закономiрностей:

– вплив природної основи, на якiй вiдбувається формування та розвиток соцiуму, геополiтичних умов його еволюцiї та геокультурних чинникiв самоорганiзацiї;

– виникнення нових компонентiв у соцiумi, яке вiдбувається через формування нових субкультур, їхнього автономного розвитку, iнституюванння, об’єктивацiї, трансформацiї та зникнення;

– пошуки та досягнення соцiумом стабiлiзацiї, стацiонарного стану, а також оновлення цього стану, що вiдбувається через фазовi переходи мiж стацiонарними станами.

Одним iз найвпливовiших чинникiв формування самосвiдомостi будь-якої нацiї є висвiтлення та аналiз дiяльностi її найкращих достойникiв (М. Грушевський). Ставлення до своїх мислителiв є, на думку Ф. Нiцше, однiєю iз найважливiших характеристик духовного здоров’я нацiї, її духовної сили та мудростi.

У випадку iз українцями йдеться про повернення та вiднайдення втрачених, заборонених ранiше чи забутих iмен нацiональних героїв, дiячiв, та простої людностi. Цiкавою та корисною є i робота по переосмисленню спадщини, полишеної українцям попередниками, зокрема, цiкавою сторiнкою фiлософсько-свiтоглядної проблематики є аналiз фiлософських мотивiв в науковiй спадщинi видатного вченого, мислителя Володимира Вернадського.

Становлення української академiчної науки у ХХ ст. та уособлення її В. Вернадським – мiрило iнтелектуальної потуги та перспективностi української науки, яка пройшла нелегкий шлях розвиту у ХХ столiттi. Чимало проблем у цiй сферi життя українського суспiльства iснує i сьогоднi.

Ще одна надзвичайно важлива фiлософсько-свiтоглядна проблема сучасного українознавства – формування свiдомостi та самосвiдомостi українцiв, вплив стереотипiв на витворення автообразу нацiї як частини процесу самоусвiдомлення. Першим мислителем, який чiтко сформулював проблему самосвiдомостi, зрозумiв її величезну значимiсть для «манiфестацiї нiмецького духу» та оцiнив вплив на соцiальну самореалiзацiю, був І. Кант. Мислитель поставив чотири фундаментальнi запитання, вiдповiдь на якi має шукати як кожен iндивiд, так i цiлi народи: 1. Хто ми такi? 2. Що ми можемо знати? 3. Що ми повиннi робити? 4. На кого можемо покладати надiю?

Сьогоднi «…маємо унiкальну можливiсть консолiдувати свiтовий український iнтелект на єдиному, найболючiшому для кожного свiдомого українця запитаннi: ми здатнi лише героїко-романтично проголошувати свою незалежну державу, а тодi, пересварившись, хто бiльший герой, втрачати її знову, чи ми здатнi на бiльше – створити Україну? Зробити її навiчно незалежною, демократичною, багатою i сильною. Здобути право голосу в свiтовiй iсторiї. Нарештi зрозумiти: на що здатнi українцi? Яку унiкальну культурну вiстку ми маємо нести свiту, щоб нас за кордоном упiзнавали так само, як упiзнають французiв, нiмцiв, американцiв чи росiян»10.

Культура є потужним чинником формування нацiональної самосвiдомостi як на iндивiдуальному, так i на колективному рiвнях. В цьому планi величезної ваги набуває популярна культура та її вивчення.

Традицiйно, включно до першої чвертi ХХ столiття, пiд популярною культурою розумiли культуру народну, як-то нiмецьку, французьку, фламандську тощо, на вiдмiну вiд культури аристократiї чи пiзнiше – елiти суспiльства. Проте, бурхливi змiни, пов’язанi iз постанням модерних нацiй, процеси нацiєтворення, насамперед, в Європi, вихiд на iсторичну арену широких народних верств (процес, описаний Х. Ортегою-i-Гасетом як «повстання мас») призвели до докорiнної змiни самих сутнiсних характеристик популярної культури.

У сучаснiй вiтчизнянiй гуманiтаристицi iснують лише поодинокi приклади аналiтичних розвiдок iз проблематики, пов’язаної iз популярною культурою сьогоднiшнього українського суспiльства. Серед таких дослiджень найґрунтовнiшим зостаються «Нариси української популярної культури» за редакцiєю О. Гриценка.

Не менш важливою проблемою є на сьогоднi i проблема формування та функцiонування етно-полiтичних стереотипiв, що стосуються українцiв.

Щоб зрозумiти, як впливають стереотипи на формування суспiльних настроїв, необхiдно проаналiзувати специфiку їхнього виникнення та функцiонування.

Суспiльнi стереотипи вiдiграють особливу роль у формуваннi масової свiдомостi певної спiльноти. Вони часто є визначальними в системi уявлень iншого етносу про народ-суб’єкт означення чи вивчення. Стереотипи, попри своє спрощене «розумiння» певних процесiв, що вiдбуваються мiж етно-нацiональними спiльнотами у процесi їхньої взаємодiї та життєдiяльностi, вiдрiзняються надзвичайною «живучiстю» та розповсюдженiстю. Таким чином, психологiчно стереотипи виконують роль певних автоматизмiв, чи аксiом, якими людина послуговується у своєму життi. Часто стереотипи ототожнюють з народними традицiями, мiфами та ритуалами. Проте, маючи беззаперечну схожiсть з цими типами свiдомостi за своєю психологiчною основою, вони все ж вiдрiзняються деякими суттєвими нюансами. Насамперед, стереотипи виникають у переломнi моменти iсторiї та несуть на собi психологiчне навантаження у занепокоєннi суспiльства за своє мiсце i роль у свiтi.

Сьогоднi iснує чимало дослiджень суспiльних стереотипiв, зокрема, етнокультурних, їхньої специфiки, особливостей, шляхiв виникнення та функцiонування. Не можна не погодитись iз І. Лосєвим, який стверджує, що асимiляцiйному тисковi росiян на українцiв сприяють не лише усталенi стереотипи росiйської масової свiдомостi, побутовi, вуличнi тощо, але i активне їх закрiплення через професiйну культуру – красне письменство, iсторичнi розвiдки, журналiстику. Все частiше й частiше з високих полiтичних трибун саме з боку Росiї звучать заклики до «восстановления целости постсоветского пространства и восстановления духовного тонуса нации», втраченого в часи так званого горбачовського перевороту11. І усталенi в масовiй росiйськiй свiдомостi стереотипи українцiв, накладенi на iснуючi в суспiльствi ностальгiйнi настрої, створюють надзвичайно сприятливий клiмат для популяризацiї найпримiтивнiших образiв-самохарактеристик, вiдомих вiддавна, i саме через це начебто найбiльш легiтимних.

Дослiдник специфiки функцiонування масової свiдомостi Ж. Пiррот вважає, що стереотипи суспiльної свiдомостi завжди соцiально органiзованi. Вони є результатом певного соцiального замовлення. «Соцiальна гетерогеннiсть активiзує “чуттєвiсть”, “нацiонально-чуттєвий образ iншого”, але не навпаки. Виникає i все бiльше поширюється феномен маргiнальностi як вiдчуження не лише вiд “чужих”, але й вiд “своїх” коренiв, вiд культурних i нацiональних витокiв»12. Така соцiальна зумовленiсть явно простежується у активному i аж нав’язливому «розкручуваннi» тих виконавцiв, письменникiв, журналiстiв, якi вкладалися у певнi визначенi провладними структурами та мас-медiями стратегiї, або ж вiдповiдають смакам «нових українцiв» чи «нових рускiх».

Разом з тим, поведiнковий стереотип, який несе на собi всi ознаки iндивiдуальностi, вiдрiзняється вiд етнiчного стереотипу, який формується на основi саме колективних уявлень, й iндивiд виступає при цьому лише носiєм виробленої колективної думки.

Замiна стереотипiв, або їхнє знищення, вiдбувається, як правило, пiд тиском реальних обставин. Часто чужi стереотипи накладаються на автоуявлення, сформованi на основi комплексу української меншовартостi. Частина сучасного населення України абсолютно щиро вважає своїх спiвгромадян, як i «эту страну» чимось абсолютно недолугим, невдалим та нижчовартiсним у порiвняннi хоча б i з росiйським сусiдою. «Важко визначити усю ту шкоду, що її було завдано образу українця цими типажами: жахлива, кострубата мова…, примiтивнiсть, iнтелектуальна обмеженiсть, демонстративне глупство, дерев’яний гумор, провiнцiйнiсть – ось секрет їхньої популярностi саме у експлуатацiї образу того “хохла”, про котрого писав Винниченко, – зазначає І. Лосєв, – бо цей образ став звичним i улюбленим у росiйському i зросiйщеному навколокультурному середовищi. Росiйськiй свiдомостi приємно переконатися у правильностi свого розумiння “хохла”, “Хохляндiї”: дика карикатурна мова, культивований iдiотизм, безнадiйна провiнцiйнiсть»13. Тому-то таким «шокуючим» моментом стала для бiльшостi росiйських аналiтикiв «помаранчева революцiя» в Українi.

Отже, доводиться констатувати, що подолання цiлого ряду усталених та нових стереотипiв, якi iснують в колективнiй свiдомостi українцiв та росiян сьогоднi наштовхується на цiлий комплекс проблем, що заважають цьому процесовi. І, таким чином, заважають створенню конструктивної, за можливiстю, безпроблемної бази налагодження взаємовигiдних, добрих стосункiв мiж сусiднiми етносами

Доводиться констатувати, що i сучаснi українцi ще не «вилiкувалися» вiд цiлого ряду комплексiв, притаманних будь-якiй постколонiальнiй єдностi. Зокрема, не позбавились комплексу меншовартостi, який деформує колективне уявлення соцiуму про себе, викликає недовiру до власних сил як самостiйної одиницi – суб’єкта iсторiї, породжує почуття невпевненостi, небажання брати на себе вiдповiдальнiсть за власне майбутнє та майбутнє своїх дiтей, формує схильнiсть до пошуку сильного «чужого» керiвника. Ця ситуацiя має вiдображення у стереотипах, що побутують сьогоднi серед певної категорiї населення України, наприклад, значної частини пенсiонерiв. За своєю специфiкою подiбнi стереотипи дуже нагадують тi «росiйськi» стереотипи про «хитрого хахла», «недоумкуватого малороса», або ж «провiнцiйного малокультурного аборигена, жлоба», про якi йшлося вище. Не можна не погодитись iз думкою О. Грабович, що «уявлення про себе як про “мутантiв” – чи не найдеструктивнiший спадок совєтської системи. Воно характеризує не лише культурну, а й морально-етичну неповноцiннiсть: мутанти у цьому контекстi – напiвлюди, недолюдки»16. Недаремно саме у «пост-совєтского чєловєка», масовий тип якого зберiгся, зокрема, у схiдних реґiонах, такий успiх мають принизливi характеристики «нашоукраїнцiв» як нашистiв, ворогiв, недолюдкiв. На пiдтримку подiбних «вiзiй» українцiв працює потужна машина, яка спрямовується деструктивними силами антиукраїнського (у розумiннi нацiональних iнтересiв) спрямування в серединi країни. Саме вони «розкручують» вєрок сердючок та подiбнi «таланти», якi пiдтверджують вже давно усталений у масовiй проросiйськiй свiдомостi образ «простодушной, поющей i пляшущей, шароварной Малоросiї».

Важливим засобом досягнення певних полiтичних цiлей є манiпулювання чи використання полiтичних стереотипiв. Вони вiдрiзняються тим, що створюються i контролюються iдеологiчними та полiтичними угрупуваннями. Часто етнiчнi стереотипи задiюються в полiтичному процесi, стимулюючи розвиток певної ситуацiї в країнi. Як правило, в подiбних випадках використовуються негативнi стереотипи щодо сусiднiх етносiв, чи етносiв, якi входять до складу даної спiльноти. Задiянi таким чином етнiчнi стереотипи створюють вибухонебезпечну полiтичну ситуацiю в реґiонi чи країнi в цiлому, чи у мiжнародних стосунках, стимулюючи наростання настроїв ксенофобiї та нетерпимостi мiж конкретними суспiльствами чи етнiчними групами.

Вульґаризацiя культурних актiв не проходить безболiсно для суспiльства. Як зазначав Т. С. Елiот, занепад верхiв стає предметом уваги не лише тих груп, яких вiн безпосередньо стосується, а у усього народу. Адже «культуру можна взагалi визначити просто: як усе те, що робить життя вартiсним. І це є якраз те, що дає пiдстави iншим народам, iншим поколiнням, споглядаючи рештки цивiлiзацiй, стверджувати, що цим культурам варто було iснувати»15.

Самоусвiдомлення себе як певної нацiональної єдностi вiдображається у певному цiлiсному культурному автообразi, який пропонує нацiя свiтовi. Як зазначав І. Дзюба у розвiдцi «Чи усвiдомлюємо нацiональну культуру як цiлiснiсть?»: «…Нацiональна культура – це не тiльки твори професiйного чи народного мистецтва, то вже її вивершення, а її пiдґрунтя – це насамперед буденне життя слова i думки, незлiченних душевних актiв…»16

Отже, у свiтлi сучасних українських реалiй фiлософське українознавство має чимало попрацювати над формуванням свiдомостi епохи. Зрештою, саме перед фiлософiєю, на думку Ф. Нiцше, стоїть надзавдання: «зцiлення та очищення життя в цiлому». Адже могутнiй біг грецької культури, як основи всiєї європейськостi, не повинен бути спинений нiколи, «страшнi небезпеки повиннi бути усуненi з його дороги – фiлософ оберiгає та захищає свою країну»17.

1Бодрiяр Ж. Символiчний обмiн i смерть. – Львiв, 2004. – С. 6. 2Кононович Л. Смертельний дарунок Жана Бодрiяра // Там само. – С. 8. 3Горський В. С. Фiлософiя в українськiй культурi. – К., 2001. – С. 4. 4Там само. – С. 21. 5Там само. – С. 21–22. 6Там само. – С. 22. 7Див.: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релiгiйних поглядах та вiруваннях. – К., 1992. – 414 с.; Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991. – Т. І, ІІ; Гнатюк В. Нарис української мiфологiї. – Львiв, 2000. – 263 с.; Грищенко О. Своя мудрiсть: нацiональнi мiфологiї та громадянськi релiгiї в Українi. – К., 1998. – 183 с.; Гуцало Є. Ментальнiсть орди. – К., 1996. – 176 с.; Донцов Д. Де шукати наших iсторичних традицiй. – Львiв, 1991. – 112 с.; Забужко О. Шевченкiв мiф України. Спроба фiлософського аналiзу. – К., 1997. – 142 с.; Кемпбел Д. Герой iз тисячею облич. – К., 1999. – 391 с.; Кутуєв П. Мiти пост розвитку та модернiзацiя // Критика, жовтень 2003. – С. 8–10; Элиаде М. Избранные сочинения: Миф о вечном возвращении; Образы и символы; Священное и мирское. – М., 2000. – 414 с.; Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. – М., 1991. – 525 с.; Павличко С. Дискурс модернiзму в українськiй лiтературi. – К., 1997. – 360 с.; Розумний М. Українська iдея на тлi цивiлiзацiї. – К., 2001. – 288 с.; Рябчук М. Вiд Малоросiї до України: парадокси запiзнiлого нацiєтворення. – К., 2000. – 303 с.; Рябчук М. Мiф про мiф, або Чому українцi не є українцями // Сучаснiсть. – 2003. – № 5. – С. 34–57; Хюбнер К. Истина мифа. – М., 1996. – 448 с. та iншi. 8Див.: Бердяев Н. Царство духа и царство Кесаря. – М., 1995. – 383 с. 9Рябчук М. Мiф про мiф, або Чому українцi не є українцями // Сучаснiсть. – 2003. – № 5. – С. 34–57. 10Ющенко В. Ми будуємо нашу Україну // У майбутнє в iм’я України. Матерiали ІІІ Всесвiтнього форуму українцiв. – К., 2001. – С. 55. 11Див.: Лосєв І. Українцi в росiйських етно-культурних стереотипах // http://ukrlif.org/main/tribuna/losev_4.htm 12Малес Л., Мотузенко Б. Взаємнi етнiчнi образи українцiв та росiян в мас-медiа. – К., 2002. – С. 44. 13Лосєв І. Цит. праця. 14Грабович О. Колонiальна спадщина в сьогоднiшнiй Українi: кiлька ключових питань. Доповiдь на ІІ Конгресi мiжнародної асоцiацiї українознавцiв // Арка. – 1994. – № 1. – С. 16. 15Елiот Т. С. Три значення слова «культура» // Ї. Незалежний культурологiчний часопис. – Львiв, 1996. – № 7. – С. 63. 16Дзюба І. Чи усвiдомлюємо нацiональну культуру як цiлiснiсть? // Україна. Наука й культура. Щорiчник. – К., 1988. – Вип. 22. – С. 313. 17Ницше Ф. Философия в трагическую эпоху. – М., 1994. – С. 198.